Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

«Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала – дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому життi».

I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми.

Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.

Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, (але вона певна була, що вiн тепер обов’язково залишиться бiля неї, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах. Вона думала, що вони тепер обов’язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст.

Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом.

На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни.

Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту.

До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня – молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцiї.

Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб’ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб’є якась iнша жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи. «Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!» – колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула.

Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:

– Я слухаю.

– Дуже приємно, що ти слухаєш, – фамiльярно сказав незнайомий голос.

Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi.

Як це вона досi про це не думала?

– Це ти, Михайлику? – ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало.

Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно заскимiло в грудях.

– Я слухаю! – уже тремтячим голосом промовила вона.

– Дуже приємно, що ти слухаєш, – знову фамiльярно сказав той же голос.

Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.

– Так ти чекаєш Михайлика? – нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi?