Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Угу!

В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра – проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння.

– …Але як менi обмити руки, – з тоскою думаю я, – коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку – я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII, – вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну.

– Б’янко, – раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть невимовна скорбота. – Яка тоска!

Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв…

– Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва, – думаю я.

Тодi мене знову зажурено перебиває сестра:

– Б’янко, ти чуєш?

– Що чуєш? – скрикнула я. – Сволоч! Замовчи, потаскухо!

Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.

– Сестро! – говорю я далi. – Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої iмперiї – свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?

I каже сестра крiзь сльози:

– Яка ти чудна, Б’янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi – домовина – така змертвiла тиша, i… раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку.

– Морiтурi те салютант! – скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй.

Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але – даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м’яко, i так енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?

– О, далекий! – раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар – i тиша.

– О, далекий! – знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках.

I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо. «Де ж вiн упав? – думаю я. – Де ж цей генiальний витвiр у кепi?»

Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:

– Морiтурi те салютант!