Розділ «ПУДЕЛЬ»

– Я – самотня, – напiвжартуючи, зiдхала Татьяна. Тодi ж Сайгор знову примiтив пуделя, який i тепер лежав бiля його нiг. I тодi ж раптом рознервувався.

Вiд компанiї кричали:

– Ви самотня?

– Я – самотня! – зiдхала Татьяна.

Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик – дзвiнко, як дзвоник. Зiрвався метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути – не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.

– Чорт!

Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд стiжкiв далi на дорогу.

Хто чорт – невiдомо. I iнстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брiв пес.

– П’шов!

Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.

Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв’я фаталiзму.

I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день; i резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.

– П’шов!

Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню – нiчого не було. Згадав – щось забув дома, в городi.

На сходi невiдомо рiс день. Починався свiтлими стежками. Запахло ранком.

Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй блiдi червiнцi. Кричали з сiл пiвнi, i тремтiла, горiла буйна земля. Скоро зiйде сонце, зазгучить промiння, i хтось упаде на землю, i хтось крикне збентежений крик. Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.

На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу. Сайгор подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.

I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, нiч – там – i почервонiв.

Перша вiлла на узгiр’ї майнула бiлим крилом i пропала за обрiєм.

Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.