Розділ «VIII»

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, – а батько говорить:

– Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

– Катренько! – кажу їй тихо, – роздумайся добре! – Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная – хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якось ласкаво i грiзно…

– Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! – одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати, – тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде – не оглянеться; хто озветься – не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася – дак мати впиняла.

– Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

– Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..

– Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

– Я втечу од вас! – озивається Катря. – Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

– А вiн же як? – iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. – А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки – ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

– Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле – я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

– Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

– Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

– Пiду. Говори, – що сказати?

– Ти скажи – що я пропадаю, що живая гину!