Розділ «II»

Була у нас сусiдка – удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все, було, у червоному очiпку красується i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, – походжає собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своєумка непокiрлива; недолюбляла i вона його – обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкує, що там намислить чи зробить, – мати удовi похваляться, – удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитає. Нiяково наче їй було, що мати годить такечки старому, що так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловiк – господар у полi, а жiнка – господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своїм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!»

– А як же не лихе! – одказує мати наша удовi. – Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

– Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв’язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

– Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляєте, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

– Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинає! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита – не шукає; поводиться, як той пан з пiдданками!

– Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, – побачив би вiн!

– Ну ж бо, серце!.. Буде вже! – одпрошується мати. – Нiяково менi тебе й слухати!

– А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязнi моєї? Мене що долiгає? Що зачiпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показує…

I справдi – добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб’єшся вже, так боїщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тодi в неї i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiвається холодної; а як наш батько тут – вона дивиться жваво i наче ми усi їй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

– Е, – каже, було, наш старий: – е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiє та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, – та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнiм – приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiє…