Розділ «XIII»

Чую, той менi каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?» Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в’яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.

– Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? – кажу їй.

– Нi, – говорить, – менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає – i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама – а тепереньки тiльки що ради не просить – жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, – та обертаючись до мене:

– А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

– Отсе! – покрикну. – Що ти, Катре!.. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…

– Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…

– Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…

– Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам’ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, – пам’ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам’ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, – та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре – де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, – я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

– Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

– Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум’янцем, i каже менi:

– То що?

– Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?

– Я за його умерла б, – говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, – я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.