Розділ «XI»

Час збiгав; туга якось потроху втихла – та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, – що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.

Уночi вона мало спала; устане – нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо – наче що в хатi вмерло. А разом, якого-небудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, – такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б’ється до втоми… – i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, – просить: «не говорiть нiчого i не питайте нiчого». Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, – та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов – неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: «iди батька стрiчати». Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, – ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, – тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила – вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, – начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, – бачу – зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

– Втомився я, – каже батько.

– На добранiч вам, – кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

– Що тобi, Катре? – питаю. – Чи ти батька iзлякалася?

– Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, – я сама нещаслива!

– Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, – годi! – вговоряю її.

– Втиши ж ти перш моє серце! – одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

– Темна нiч яка! – промовляла Катря сумуючи, – яка темная та довгая! – А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, – каже: – Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi – боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

– Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

– Повiсти, як усе було, – не вмини нiчого! – велить. I усе йому мати повiстила, що було.

– Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, – просить батька: – вона послухала, покорилася, а нещаслива.

– Вона не мене послухала, – одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала – гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора – так, як iк гаю побрався, – а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…