Розділ «XV»

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до ‘днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє – й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:

– Моя Маруся в’яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко – «не хочу!..» А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. «Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав’яжете, – i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав’язати!»

Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? «Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину»…

– Може, кого любить та боїться признатись, – говорить мати, – може, якого сироту вбогого покохала.

– Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? – «Нiхто мене з ума, з розуму не зводить».

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…

– А що, Марусе, голубко, – було кажу їй, – що се у свiтi робиться?

Вона осмiхнеться менi.

– Як ти живеш, Марусе? – питаю. -Чи усе любиш так само?

– Так само, – одкаже.

– Може, вiн хутко ожениться – його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…

– Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.

Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiє або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.

Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi – хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум’янiти стала, як став вiн бувати…

– Отсе ти рум’янiєш, – кажу.

– А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду – нехай побачить мене рум’яну.

– А чого все ти смутная?

– Невесело, Химо.