Розділ «VIII»

– I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…

– Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…

– Нащо таке казати, Катре? – знов їй Маруся. – Хiба ж йому й так не важко?

– Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…

Того ж таки дня Маруся каже:

– Пiду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, – вона запитала:

– Чого се ти у Любчики?

– Пiду, мамо, прогуляюся.

– Iди, доню. – Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: – Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала – коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.

– А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

– Треба тобi, Катре, ще потривати… – каже Маруся.

– Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

– Дуже вiн печаловитий щось, – говорить Маруся.

– Печаловитий? – покрикне Катря. – Коханий мiй! – Сама так слiзьми й розлилася.

– Я пiду до його сама, – пiду – хоч нехай мене потiм киву замучать, – я пiду!

– Вiн велiв, щоб ти не приходила…

– Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

– Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.