Розділ «VIII»

– Авжеж я його послухаю!..

I довго вона по тому словi своєму плакала – сидячи край дороги.

Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.

– Марусе! – кажу, – щось менi той Чайченко не певен!

– Як то? – питає.

– Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

– Та я не знаю, Химо! – одкаже менi, роздумуючись.

– А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?

– Нi, не все.

– Кажи ж менi усе.

– Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…

– Дарма! Розкажи тiї думки свої!

– От, прийшла я туди, – розказує, – мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла – вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає – i здалося менi, – чи то так, може, здалося, – що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: «Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, – нехай вона не приходить!» – Вклонився менi та й з хати пiшов…

– А стара? – питаю.

– Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: «Дiвчино-ластiвко! – каже, – велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи ‘тсе Катрi – щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…» Та я й пiшла…

– Що ‘тсе там у їх – тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?

– Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, – каже Маруся.

Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, – лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, – воно й здоровiш до того, – та не всi ж бо таку вдачу мають.

Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.

– Катре! – кажу їй. – Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?