Розділ «VIII»

Вона глянула на мене, як на дитину малу – осмiхнулась.

– А що, – кажу-таки, – як вiн тебе та покине?

Вона ще веселiш до мене засмiялась.

– Ти ще нiчого не розумiєш! – промовила.

– Може, розумiю краще, нiж ти, – говорю їй, – збоку усе вбачається виднiше!

Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, – та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий – i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, – не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу – яку зраду – вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!

– А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?

– Се вiн знає; вiн менi скаже.

Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, – i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!

У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.

– Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!

– Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, – одкаже смутно, – ви собi як вже покладете – «так буде!» – та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять – як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, – вже й на очi не хоче приймати…

Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, – там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, – а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить – сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: «що це таке стоїть, що я його добре не бачу?» – таким, було, поглядом поглядає.

Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: «бувайте здоровi!» промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, – вiн трохи зупинивсь i говорить:

– Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, – а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не ‘ддам, поки жив. Бувайте здоровi! – Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, – а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.

– Катре! Катре! Дитино моя! – вимовила мати: – в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався – коли се бувало? – Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: «Гей! гей!»

Ще дослухалися – стояли, та вже тихо – додому тодi повертали:

– Катре! – питає мати. – Чого задумалася?

– Я хочу Якова бачити!

– Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?