Розділ «XII»

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: «Ой, важко, Марусю! Ой, важко, Химо!», а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш – «що треба? чого хочете?» До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче – i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут – i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: «Отсе люди! Що той розум людський!»

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

– Боже мiй, Катрусю! – згадаю їй: – як колись – що ти за весела була!

– Була весела, – одкаже, – бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося – зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе на муку – родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти – усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

– Скажи менi, Катрусю, – питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, – чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

– Не бiйся, не бiйся, – каже, – я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

– Як? Вже забула?

– Ой, Химо, – промовляє, – як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе – як усе минає! Що було нам дороге, над душу, – бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

– А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

– Мати ж наша? – кажу…

Перехопила мене:

– Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, – побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

– О, є у свiтi добрi люди, є правда! – говорить Маруся.

– Хiба у наших мислях iз тобою!

– А що се, Катре, – кажу, – се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

– Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…