Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: «Ой, важко, Марусю! Ой, важко, Химо!», а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш – «що треба? чого хочете?» До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче – i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут – i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: «Отсе люди! Що той розум людський!»
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
– Боже мiй, Катрусю! – згадаю їй: – як колись – що ти за весела була!
– Була весела, – одкаже, – бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося – зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе на муку – родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти – усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
– Скажи менi, Катрусю, – питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, – чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
– Не бiйся, не бiйся, – каже, – я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
– Як? Вже забула?
– Ой, Химо, – промовляє, – як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе – як усе минає! Що було нам дороге, над душу, – бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
– А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
– Мати ж наша? – кажу…
Перехопила мене:
– Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, – побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
– О, є у свiтi добрi люди, є правда! – говорить Маруся.
– Хiба у наших мислях iз тобою!
– А що се, Катре, – кажу, – се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
– Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три долi» автора Вовчок Марко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XII“ на сторінці 1. Приємного читання.