Розділ «XIV»

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй – i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока – нi древа, нi квiту, нi щебетання…

– Катре! – кажу, – чого се ми тут прийшли?

– Ходiм у печери, – говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

– Не ходи, Катре! – прошу, – вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у горну розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi – вже душно менi:

– Вернiмось, Катре! – йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам’яна постiль помостилася – крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв’я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала – невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi – геть одкинула – тiльки вони гур-гур – розкотилися! Я кинулася збирати:

– Що тобi таке, Катре? – А Катря впала коло кам’яної постелi на колiна, розливається слiзьми.

– Катре! – покрикну. – Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

– Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула – чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла – заспокоєна та радiсна, та сама дивується…

– Химо! – каже до мене. – Я у черницi пiду. Я скаменiла – як стояла.

– Буде менi спокiй, – промовляє радiючи.

– В черницi! – кажу. – А мати ж? А батько?

– Ходiм додому, ходiм, – перехопила мене, – нехай вже мене виряджають!

I додому поспiшилася, а я за нею.