Розділ «XIX»

Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такеньки. Ближче сходжу – жiнок бачу тут i бачу – ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку… «Що то таке?» – питаю людей. «Шинкар з жiнкою забився». Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров’ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки – впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, – бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, – вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку – зачинено; почали стукати – не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать – щось непевно – вибили дверi, а вони обоє лежать… Я метчiй до Марусi…

– Боже мiй правий! – промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:

– Хто прийшов до нас?

– Лихо сталося, – кажу голосно.

– Яке лихо?

– Забився шинкар з жiнкою.

Тихо… Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:

– Що, що? – питається, – сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.

– Правда сьому? – запитав вiн Марусi.

– Правда, – промовила Маруся.

– Я на свої очi обох бачила, – говорю йому.

– Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! – заговорила Маруся.

– Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!

Просить її, як дитина маленька.

Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.

Повернулася вона. «Правда», – каже.

Став Чайченко плакати дуже.

Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше – тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов’язали. Прислали по Чайченка – ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам’ятi сливе був вiн. Не вважають – беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi… Вкинули його у темну комору, зв’язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його…

Вона до нас дiток своїх завела – покинула, а сама знов-таки пiшла туди до його.