Розділ «XVII»

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, – аж лихо! Так i той Гершко жив-жив… а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, – багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, – не буває i Маруся в неї…

– А що се ви усе дома? – питаємо. – Як же господь милує?

– Спасибi, добре.

– Ви вже давненько у дiток не були у своїх, – чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буває?

– В неї дитина нездужає.

– Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

– Нехай сама собi живе, – промовила Пилипиха.

– Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе – його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!

– Я в своєї дитини нi за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав – хотiла за його, а тепер вiн до iншої ходить.

– Та, може, се неправда…

– Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде – чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п’є нишком. Кажу Марусi: «Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?» Вона зблiдла, як крейда, мовчить. «Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому». – «Як я його маю не пускати, – одмовляє тодi: – може, йому дiло яке…» «Скажи йому», – наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла – вона стояла передо мною та мовчала. «А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?» Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, – може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять – його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся – сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: «Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки – нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую… А вчора, – каже, – вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?» А вона йому: «Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?» – й смiється. «Нiчого», – одмовив їй (правду одмовив!). «Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?» – «Не знаю». – «А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?» Голосно засмiялася. «Ой, чоловiк мiй почує!» – схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав – рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: «А що, чия правда? Яке дiло в його?» Дивиться на мене. «Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав». – «Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!» – менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. «Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?» – «А тобi лучче, як дурять, любити?» – «Вiн мене не обманює». – «То ще вiри не ймеш менi?» – «Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить». – «Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?» – «Кохаю…» Спориться та змагається iзо мною… Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно… Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому… «Як вже ти уваги на себе не маєш, – кажу, – то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?».

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: «Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка». Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

– А унучечка ваша дуже слаба?

– Не велика там слабiсть, та велике побивання.

– Журяться вони дуже?

– Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає – вiн не питає i не дивиться.