Розділ «XXII»

Прийшла Маруся до Катрi. Була вона тиха, смутна i ласкава.

– Знає? – спитала мене.

– Знає, – кажу, – та їй за все байдуже.

Катря її спершу не пiзнала, а на вiтання одказала:

– Благослови, господи!

– Се Маруся, – говорю їй.

Тодi вже вона пiзнала i знов каже:

– Боже благослови!

Маруся стояла перед нею.

– Сiдай, Марусе! – прошу.

Вона не схотiла чи не вчула, стояла i дивилася на Катрю. Катря непорухома сидiла. Бiльш не було нiкого в хатi.

– Катре, – промовила до неї Маруся, – чом ти слова не промовиш? Чи менi звелиш говорити, Катре?

– Що? – пита Катря. – Що говорити?

– Бач, Маруся вже сива стала зовсiм, – кажу, знявши хустку з Марусi.

Подивившися, каже:

– Сива.

Посидiла Маруся мовчки i попрощалась. Катря її хрестить.

– Катре! – промовила Маруся, – в мене дiти.

– Боже їх благослови! – одказала Катря по своєму звичаю.