Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…
– Як, – каже, – як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я – мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр’ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, – надiя, бач, така: його там побачить.
Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, – як би його волю мав нехтувати.
«Голубе, голубе! – думаю, – сього тобi не перенести так, – шкода й заходу!..»
Ну, батько нiчого собi, – тiльки дивиться – не на Чайченка, а через його голову, згори…
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
– Не плач, Катре! Що поможеться? – вмовляю.
– То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, – я щаслива – нехай i те знае!
– Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його – i дiвчата смiятимуться з тебе.
– Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
– А як батько образився, – як не пустить бiльш по весiллях ходити – де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
– А таки я щаслива, – промовила. – їй-же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках – бiгма Чайченка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три долi» автора Вовчок Марко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 1. Приємного читання.