Розділ «III»

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм’ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашої слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

– Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.

– Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

– Вiн чорнявий.

– Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

– Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

– I трохи не гордий?

– Не знаю.