Розділ «XXI»

Чи великий, чи малий час збiг – мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:

– Отсе й менi вмирати, – каже, – отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси – нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

– Отсе, не їде Катря! – смутиться мати. – Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: «молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала – будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати».

– О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! – промовила мати i заплакала. – Поховай мене, Химо, – говорить менi. – Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом’яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! – усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

– Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, – послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася – до останньої години. Тихо i сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.

Дiждали.

Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, – ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.

Я вибiгла за ворота.

– Катренько, де ти?

Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум’яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила – ледве на мене глянула вона – i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам’ятає – забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

– Ох, як же втомилися ми, – почала рум’яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. – Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На духмару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!