Розділ «VII»

– Сядь, Катре, та розкажи, – каже Маруся.

– Батько мене за його не дає, – знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б – не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже – я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, – менi нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

– Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

– Марусю! – покликну. – Се ти? Тая покiрлива?..

– Голубко моя! Сестрице! – обiймає її Катря ридаючи. – Ти мене не судиш?

– За що? – стиха питає Маруся. – А ти ж його любиш?

– Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

– Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

– Марусе? Чи се ти говориш? – кажу. – А мати твоя якби почула?

– А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася – тiльки того, кого любила…

– Ти моє серце розвеселила, Марусечко! – дякує Катря. – Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

– Нi за вiщо дякувати, – згомонiла: – я правду свою тобi кажу.