Розділ «VII»

– Ще рано, ще вiн прийде! – каже Катря. Ждемо та дожидаємо – нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила – сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась – сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, – дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:

– Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

– Чому вiн не прийшов? Чому? – вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи – своєї, – чужої не соромлячись,

– Катре! – дорiкнула мати. – Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

– Чому не прийшов? Чому його нема?

– Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi – буде… а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…

Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється – що ‘тсе таке?

Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, – якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

Ми ще було по весiллях, а Чайченка – як пiйма поняла – нема, нiде не буває. Мати його ходить, i – то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже – дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

– Не печалься, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

– Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi – батько не гнiвиться, – а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

– Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, – благала Катря, – нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

– Зажди, зажди, не можна! – одмагалася Чайчиха.

– Зажди, зажди, не можна, – просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха – сподiвається добра iще…

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

– Чи не буде снiгу, – каже, – там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його,насмiлилась: