Розділ «VI»

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…

– А тобi ж як? Ти що думаєш? – пита Катрi.

– Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? – одкаже вона.

– Та хто вас зна, хто й розбере! – промовив Чайченко гiрко: – покохаєте вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

– Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

– Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

– Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

– Та що се ви, – говорю я, – та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

– Не треба батьковi докучати слiзьми, – кажу. – Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

– Я батьковi до нiг упаду, – нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. – Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

– Ти й до нiг зажди упадати, – мовлю їй, – i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, – кажу, – не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

– Та яково ж отакечки й не знати – чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

– А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, – виводжу Катрi.

– Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! – додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…

– Розумний не стратить надiї, – я йому: – треба сподiватись, живши…