Розділ «VI»

– Що таке? – пита батько з хати, бiжить мати…

– Се ми йдемо в берег по воду, – одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…

– Не журись, – вмовляю її, – не журись! Може, ще батько власкавиться – вiн же тебе жалує!

Як же нападеться на мене Катря!

– Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш?

Аж я сама трохи iзлякалася:

– Та бо’? iз тобою, Катре, – кажу, – обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

– Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, – вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

– Бiгаймо, – кажу, – утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур’янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходи, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже – сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить – пiснi хтось спiває.

– Се вiн, – впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в’янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить – спiває. Катря припинилася.

– Що вiн таке спiває? – спиталася, вжахнувшися спiву того: – що вiн спiває?

– Послухаймо, – кажу, – то й почуємо… Ходiм ближче.

– Цить! Постривай! – шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев’я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, – задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

Отака була його пiсня: