Розділ «VI»

Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, – i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi – та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!

– Яких се ти пiсень спiваєш? – покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, – знов пустив i знов сокиру пiдняв.

– Спасибi, – каже, – спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…

– Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я – друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався…

– Лучче, – одмовляється, – лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, – вона усе своє горе забула…

– Нi, – каже, – я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, – збач менi те… Та й знову перескоком:

– А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

– Чи забула, – кажу, – голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

– Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

– Що ти кажеш? – пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

– Батько за тебе дати мене не хоче!

– Має другого зятя до руки?.. Кого се? – пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiб-сiль подяку складає.

– Когось там думає на моє безголов’я! – говорить Катря, заплакавши.

– Вже зять нарекований! – каже тодi Чайченко. – От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…