Розділ «XXI»

– Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?

– Боже благослови.

– За Чайченка пiшла.

– Боже благослови.

– Вона нещасна дуже.

– Божа воля.

Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.

– Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

– Я молюся за вас i за всiх людей.

– Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?

– Господь повелiв усiх любити, – i ворогiв.

– То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?

– Менi усi рiвнi, за всiх молюся.

– И усi вороги тобi?

– Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, – промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум’ям од неї пахнуло – як колись.

– А сiм’я? А родина? – кажу.

– Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

– Так усiх кидати?

– Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже мiй! Помилуй нас! – покликнула сумно.

– Амiнь, – одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. – Амiнь, – ще раз каже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: – Ходiм вже до батюшки, – приказує Катрi.