Розділ «XXI»

I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.

Поки ми дiйшли до священикового двору – бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, – поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво.

Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля неї, а я поза Катрею.

– Сiдайте ж бо, батюшка! – просить його сестра Меланiя.

Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.

– А що се – кашель вас напав, батюшка? – пита сестра Меланiя. – Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, – болiли на голову?

Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний – сторопiв, слухаючи її та на неї дивлячись – тiльки головою кивав.

– Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, – починає другу вже рiч сестра Меланiя. – Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, – покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.

Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала.

Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло неї процвiтали – вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали… Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли.

Одчинили скринi, стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала – Катря усе стояла оддалiк, не глядячи…

Люди потроху розiйшлися…

– Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? – питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

– Знаю добре, – говорив батюшка.

– Та вона ж далека родичка, а дочка є рiдна…

– Така була воля їх. Вони дiвчину жалували.

– I другi знають те?

– Як же! Свiдки є.

– А! – каже. Бiльш вже не питала.