Розділ «XIV»

А батько стоїть – не говорить.

– То й добре, – хвалить священик, поглядаючи на батька, – я так i напишу, що батько й мати благословляють…

– Нi, – озвавсь тодi батько, – за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

– Як же? Та се грiх тобi великий! – страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.

– Годi, годi вже! – вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

– Напишу, що батько й мати благословляють.

– Нi, батюшка, батько не благословить нiколи – се напишiть, коли хочете, – правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається – тiльки плаче та тужить.

– Що ж се таке? – говорить священик до матерi. – Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, – зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.

– Це добре, – каже священик, – колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…

А тут люди прочули, iдуть – радiють – до нас: «Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив».

Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то словом, – батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: «Ваша дочка». – «В мене нема дочки», – одмовив. «Ваша дочка черниця». – «В мене нема дочки», – знов одмовив.

Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.

– Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? – се мати питалася. А священик каже:

– Авжеж!

А дяк:

– Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi морщина у всю довжину лягла, глибока та понура.