Розділ «XIV»

– Нема, – одказав.

Ще шукали, ще питали – не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

– Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? – раз у раз говорить мати. – Може, тепер у великiй пригодi, може…

Батько нiчого свого не каже…

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов оживляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, – батько слухає, – бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому – батько їде питати – об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено – їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято – їде батько її побачити. Певностi дожидаємо – плачемо; дознаємось, що не вона – дякуємо, радi – i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.

Коли кличуть одного ранку батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

– А пощо то? – пита того дяка, що за нами прийшов. – Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!

– Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, – одкаже дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, – i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

– Дитина ваша жива.

– Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. «Молимося боговi, – пишуть, – а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки».

– Пишiть дочцi благословенiє, – каже священик, – не спортеся, не вiдмагайтесь – все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

– Не вернеться вже? – пита мати та плаче. – Нiколи вже не можна?

– Авжеж, – одказує священик: – пишiть благословенiє.

– Хай же її бог благословить, мою дитину! – промовила мати, – хай бог її благословить!