Розділ «XIV»

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

– Тату, мамо! Я пiду в черницi, – я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

– Катре! Катре! – покрикне мати.

– Я пiду у черницi, – промовляє Катря, – стану богу молитися.

– Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… – плаче мати…

– Я за вас буду бога просити, – каже Катря.

– Годi, дочко, годi! – мовить батько. – Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

– То ви мене не пустите? – покрикне Катря. – Пустiть мене! Не губiть моєї душi!

– Я сказав: годi – то й годi! – знов мовить батько. – Я нiколи тебе на се не благословлю!

– Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? – вмовляє мати.

– Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. – слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде – сидить у хатi – плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, – нема Катрi: де вона? Я кличу – не озивається, – я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати – нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

– Десь пiшла проходитися, – кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч – не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, – а батька той день дома не було. Як почув вiн – бiленький став, зовсiм бiленький…

– Коли? -спитав.

– Вчора ранесенько, – прокинулися, вже її нема! Усе своє покинула, пiшла! – вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було – на третiй повернувся наче з-пiд землi.

– Нема? – питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.