Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi:

Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати.

Вогонь святий, землю i воду шанувати.

Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю.

Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й дає Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув.

Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу – навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi.

Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже:

– Тепер Змiєве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай свої обiтницi, – i зник.

Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик – Дарбожий синок Лель.

А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дунаї посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, якої нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзної руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втримає нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив.

– Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, – почав Котигорошко.

– Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у твоїй скрутi можу допомогти.

– Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна.

Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук – якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не знає, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд:

– На, потримай, а я колючку з ноги вийму.

Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк її не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко їм i каже:

– Виберете князя, як я своїх братiв iз Змiєвого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звичаїв не знаю то треба менi покозакувати.

Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi:

– Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати.

Почала мати його умовляти: