– Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе.
Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав:
– Пронесе хмару. – Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: – Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу.
Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Українi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi.
Народ – як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, їй треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко – молодий красень. Гарнi – завжди смiливi. Вiн говорив:
– Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо їх i виллємося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей!
Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого.
– Веди нас! – сказали вони.
Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним – вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв їх кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний.
Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно, наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки їх було на свiтi з того часу, як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко.
– Ти, – говорили, – мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i виснажив, i за це загинеш!
– Ви сказали: «Веди!» – i я повiв вас! – крикнув Данко, стаючи проти них грудьми. – У мене є мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для якої є кошара, де на неї чекають рiзники. Надпорив – це випробування народу на виживання!
Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли перетворити на силу для вбивства власного вождя.
– Ти вмреш! Ти вмреш! – ревiли вони.
А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на їхнiх лицях шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть дається людинi Богом вiд народження i зникає, наче звiр у хащах, iз душ простих людей, коли їх тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод, i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави.
От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть – як данина людському, але зразу ж її перемогла шляхетнiсть – як данина Божому, i злiсть зникла в сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести їх на широкий шлях, i тодi в його очах блиснули променi того могутнього вогню – вогню Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн зрозумiв їхнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей їхнiй намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни.
А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ.
– Що я зроблю для Роду?! – сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них своє серце i високо пiдняв над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс замовк, освiтлений цим факелам великої любовi до людей, а Тьма розлетiлась вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди ж, зачудованi, остовпiвпiли.
– Ходiмо! – крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо палаюче серце i освiтлюючи ним шлях своєму народу. Вони кинулись за ним, зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i серце його палало й палало.
I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря, промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ, блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана… Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бережа» автора Рубан Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Х. АМ'ЯГНА“ на сторінці 6. Приємного читання.