Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазяїн, а матерi син.

Але Котигорошко на своєму наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили:

– Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити.

Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Києм. Пiшов вiн тiєю дорогою, що її Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Києва сестричка Оленка:

– Здорова була, дiвчино, – каже Котигорошко-Кий.

– Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'їсть.

– Отже, ще, може, й подавиться оцiєю кiсткою, – показав Кий на булаву. – А ти хто така?

– Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я їм потай їсти ношу, але вони вже там ледь живi.

Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже:

– Ге, людський дух пахне!

– Де б то не пах, – вiдказує Кий.

– Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати?

– А це нам Доля скаже.

– Ходiм на залiзний тiк.

А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже:

– Бий ти перший. А Котигорошко йому:

– Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна – загнав у тiк по колiна, як ударив удруге – по пояс загнав, як ударив утретє – зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому.

От iдуть та й iдуть, а Кий їм не признається, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться:

– Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змiєве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно.

Радились – радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла їх Оленка не робити не по правдi, але вони її не послухали.