Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– Що козаковi мур, коли козак мов тур! – озвався третiй. – Ось я вже з козакування був додому налаштувався, бо минулої зими на вечорницях гарну дiвку зазнав, обiцяв цього року женитися, та як почув про похiд, та ще з князем Авхом, – то й додому перехотiлося.

Десять рокiв воювали пiд Троєю ахейцi i з ними тарiйцi на чолi з князем Атiлом – кiмарiйцем, та князем Палом – країнцем, та князем Руславом – слав'ягном, та князем Дулiбом – волинянином, та князем Казаром – сарматом. Князь Атiл (греки називали його Ахiллом) дуже здружився з князем Палким (греки називали його Патроклом). Одного разу кобзар спiвав бiля вогнища билицю про дружбу Товариша i Побратима:

– Жили-були у славному роду-племенi слов'янському два молодих звитяжних воїни, Товариш i Побратим. Усi старшi воїни у вiйську мали друзiв, а вони обоє тiльки-но покозачилися i ще нiчого не знали, а всi з них кпили, як з молодих i безвусих. Товариш був високий i гнучкий, а Побратим кремезний, середнього зросту. У Товариша було чорняве гарне лице, а у Побратима руде лице, але мужнє i наче висiчене з каменю. Одного разу Побратим i каже Товаришу:

– Давай i ми станемо друзями, вдвох буде легше серед гурту. Але дружбу нашу освятимо кров'ю, щоб вона була мiцнiша i за родиннi зв'язки, i за любов.

Друзi дiйшли згоди, купили грецького вина, забили бика i зварили його м'ясо, накликали поважних свiдкiв i, посiдавши на шкурi бика, пригощали свiдкiв вином i м'ясом, розказуючи їм про свою дружбу. Потiм Товариш i Побратим надрiзали ножами тильну сторону лiвої руки i в чашу з джерельною водою зцiдили потрошку власної кровi. Тодi вмочили у цю чашу кiнцi своїх мечiв i поклялися Стрибогом, який вдихає в тiло душу, i Мораною, яка виганяє душу з тiла, що нiщо в життi не змусить їх залишити один одного в бiдi. Тодi розлили воду у два позолоченi коров'ячi роги, якi носили пристебнутими до поясiв, i, зчепившись лiктями правих рук, випили цей трунок, а решту з чашi вилили на землю, рештки з ритонiв плеснули у вогонь. Тодi поклялися: «Земля, i Вогонь, i ви, люди, – свiдки нашої дружби, а якщо хтось iз нас поламає її, то хай на нього впаде страшне прокляття Перуна».

На четвертий день пiсля цього обряду почалася погранична вiйна мiж слов'янськими i сарматськими родами, якi тут випасали худобу. Слов'янське плем'я переправилося на лiвий, сарматський, берег рiки Дон, але рiд на чолi з князем Яромиром налетiв на них, вiдбив становище, тiльки кiннi воїни встигли переправитися на свiй берег. Лише Побратим потрапив у аркан сарматам i залишився на лiвому березi. У розпачi слов'янськi воїни дивилися, як на протилежному березi сармати дiлять мiж собою їхнiх жiнок i дiтей. Товариш не мiг роздумувати, заслiплений втратою друга, кинувся у воду без зброї i коня, вигукуючи слово «викуп». Коли його поставили перед князем Яромиром, князь почав його лаяти:

– Споконвiку в урочищi Священнi Путi вам кажуть зась до цього берега, а ви цього разу не тiльки скотину перегнали, а ще й жiнок з дiтьми перевезли! Тепер залишились голими, то чим же ти, голодрабцю, хочеш викупити свого Товариша, коли ти навiть без коня?

– Я вiддам найдорожче, те, чим ми можемо бачити священне сяєво Ягни! – вигукнув Товариш i показав рукою на свої очi.

Холодок пробiг по спинi Яромира, але вiн опанував себе i повелiв:

– Гей, вiрнi, заберiть у нього те, що вiн дає, i вiддайте те, що вiн просить. – Разом друзi перепливли рiку Дон, i, коли прийшли до своїх, Товариш теж себе ослiпив. Все плем'я, а потiм i народ тарiйський здригнувся, але змiцнився духом. Волхв цього пограничного племенi Полiсун сказав:

– Ми непереможнi, коли серед нас трапляється така дружба.

В наступному бою вони вiдбили своє становище, але вiдiйшли на правий берег Дону, бо так велiв закон Священних Путiв. Обряд дружби став називатись побратимством, а Побратим з Товаришем дожили до глибокої старостi i благополучно померли, бо куди б вони не прийшли: чи до сар'ягнiв, чи до країнцiв, чи до вол'ягнiв, чи до кiмар'ягнiв, – скрiзь вони мали одежину, їжу i прихисток на нiчлiг.

Коли кобзар скiнчив спiвати свою билицю, Атiл сказав:

– Багато в мене друзiв, а от побратима жодного, хоча дехто має їх аж по три.

Серце князя Палкого затремтiло вiд якогось великого передчуття, i вiн з тремом у голосi сказав:

– Не можна мати бiльше трьох побратимiв, бо почуття це таке дорогоцiнне, що, навiть подiлене на трьох, воно губиться, наче крупинка золота в пiску. Як на мене, то може бути лише один справжнiй побратим.

Атiл додав:

– Тож i звичай дозволяє мати лише трьох побратимiв.

Пал продовжив, хоча взагалi був неговiркий, а от сьогоднi слова зривалось з язика, наче краплi води з переповненого срiбною росою зеленого листка, коли вони, наче розплавлене срiбло, скочуються i не залишають за собою мокрого слiду:

– Багато хто набивався до тебе, Атiле, в побратими, але ти хоча i найдоблеснiший серед iнших, проте занадто гордий своєю силою i нi вiд кого не хочеш залежати, а в дружбi, а тим паче в побратимствi, ти належиш побратимовi, а вiн тобi. Для справжнього побратимства потрiбна безмежна самопожертва. От так було трапилося з Клером i Кедором з нашого українського роду. Пiдняли вони старого руса на заднi лапи, i Клер вже мав загородити йому списа пiд лiвий сосок, але перечепився за буреломину i впав навзнак, а ведмiдь кинувся на нього i став роздирати груди i горло лапами i зубами. Коли Кедор пiдбiг до них зi своєї стежки, вiн побачив, що побратимовi не допоможе, але кинувся на руса ззаду i став голими руками роздирати йому пащу. Ведмiдь розвернувся i став душити Кедора, i хоча той устиг загнати вуйковi меч у живiт, проте i його ведмiдь доконав. Ми поховали їх разом, а ведмедя неподалiк їхньої могили. Я сказав би, що дружба – це тепло, яке зiгрiває хату, а побратимство – це вогонь, який розплавлює залiзо i може спопелити навiть душу. Хоча душа священна i не горить навiть у вогнi.