Розділ «VII. ВОЛ'ЯГН»

Вол'ягн, Кiмар'ягн та Краягн тим часом мандрували за срiбною ниткою i дiйшли до рiки. Бiля рiки стояв високий дуб, на дубi сидiло три горлицi. Середуща тримала у дзьобi золоту стрiлу iз колчана Тар'ягна. Намiрились троє молодцiв iз лукiв, а одна з горлиць i каже:

– Не стрiляйте, молодцi, горлиць, може, серед них котрась вам полюбиться. – Козаки опустили луки, двi горлицi знялись i полетiли, а середня зiйшла на землю i стала перед ними гарною-прегарною дiвчиною. Подивились на неї брати i закохались всi троє. Хоча це була Вол'ягнова суджена, брати вирiшили запитати Долю, може, вона комусь iншому присудить наречену.

– Кого з нас, Горлице, найбiльше сподобала? – Запитує Краягн.

– Того, котрий з вас принесе менi найладнiший подарунок.

Розiйшлися брати на три сторони. Країн пiшов по рiчцi Буг на пiвдень i дiйшов аж до Чорного моря та зустрiв Дiда. Розговорилися, Країн розповiв Дiдовi про свою пригоду. Дiд подарував Країновi люстерко i сказав:

– Коли хочеш довiдатися, що з ким дiється, подивись у люстерко i там побачиш.

Подякував Краян Дiдовi i повернув назад. А той Дiд, а це був Дiдо-Всевiдо, що його образ приймав Дарбог, як хотiв ходити помiж людей, опинився на шляху Кiмар'ягна, який по рiчцi Буг дiйшов до Балтiйського моря. Питається Дiдо Кiмара, за чим вiн мандрує. Той розповiв.

– На тобi, – говорить Дiд, – килим. Як розстелиш його i скажеш, куди тебе нести, вiн i понесе.

Подякувавши Дiдовi, повернувся назад Кiмар'ягн.

А Дiдо-Всевiдо опинився на шляху Вол'ягна, який у цей час вже перейшов Карпатськi гори. Питає його, куди i за чим вiн iде. Той розповiв, Дiд йому й каже:

– На тобi оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то пiднесеш йому це яблучко до рота, зразу видужає.

Узяв Вол'ягн те яблучко та й повернув назад. Зiйшлися брати на тому мiсцi, з якого розiйшлися. Показують одне одному свої дарунки.

– Ану, – каже Країн, – подивимось у люстерко, що наша панна тепер робить.

Подивилися, а вона помирає. Тут Кiмар каже:

– Сiдаймо мерщiй на килим-самолiт, може, ми їй ще допоможемо.

Сiли вони на килим. Килим знявся в повiтря i понiс їх аж попiд хмарами – над лiсами i горами. Прилетiли до хатинки Горлицi. Як тiльки Вол'ягн притулив до вуст яблучко, вона зразу i одужала. Стали витязi чекати її вибору.

– Всi вашi дарунки менi дорогi, – сказала Горлиця. – Якби не дзеркало, ви б не поспiшали менi допомогти; якби не килим, ви, можливо, не встигли б; але якби не яблучко, я б не жила. Заглянула я в своє серце… Воно менi каже, що найбiльше я чекала Вол'ягна.

Вол'ягн залишився з Горлицею, а Кiмар'ягн i Краян помандрували далi. А Вол'ягновi Горлиця сказла:

– Я зачаклована Вовкоголовим залiзноголовим чотириголовим злим змiєм бути Горлицею. Як ти мене вiдшукаєш i я заприсягнуся тобi на вiрнiсть, то ми разом якось визволимося з цiєї бiди.