Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

Атiл теж перейнявся глибинним трепетом i додав:

– Бачу я, що побратимство – це почуття високе i достойне мужа доблесного. Це клич потаємний до єдностi колись єдиної людської душi, розiрваної численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти.

Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав:

– Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом?

В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумiє це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв:

– Я згоден.

– Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, – твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення.

Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою:

– Ахiлл i Патрокл стали побратимами.

Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Трої. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили їх вiд стiн Трої до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на своїй чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiлеї на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залишає її. Розлючений Атiл махнув своїм величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасної жiнки у розквiтi жiночої краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'є жiнку.

Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою.

Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав своїх вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку – княгиню Брiсеїду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь:

– На герць цього смердючого ахейця! – кричав Атiл. – I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспокоївся, а тодi сказав:

– Хай тiшиться нею, але мої тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужаєте троянцiв.

Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував свої кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльної вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Трої, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Трої, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це єдине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньої боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi країнцiв князь Любим.

На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Трої. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi герої – i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi її спалили i зруйнували.

4. Року Божого 1145 до нової ери

Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа.

Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох їхнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Трої мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, – мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною українською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священної Путi.

I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по своїх землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря: