Розділ «XIV.СМУТА»

65. Року Божого 980

Великим київським князем став Володимир, син Святослава. По своєму вокняжiнню вiн зiбрав у Києвi, на Святiй горi, всiх головнiйших богiв Тарiйської землi. Це були шiсть перевтiлень Ягни. I волхви приносили їм жертви, творячи треби. Вся земля Тарiйська, упорядкована Великим князем Святославом, корилась Києву. Вiзантiя платила данину, як i ранiш. 987 року перемiг князя Володимира Змiй спокуси, Золотоголовий кабан. Мало йому стало данини вiд усiх сусiднiх народiв, захотiлося ще й золотих вiзантiйських риз. Чи не помишляв вiн стати ще й iмператором вiзантiйським?

Але якщо ти збираєшся у бойовий похiд, то бери з собою у серце свого Бога, i Слава тебе не омине. Ось уже майже два тисячолiття греки платили українцям дань з деякими перервами i хотiли заарканити могутню тарiйську душу своєю вiрою, та все намарне. Допоки князi-воїни, волхви-пророки, люди-народ молились Ягнi i її перевтiленням, доти український народ єднався, випростувався, можновладний перед будь-якою напастю.

Могутнiм було дерево української держави, коли її князi-воїни, зажершись достатком вiд податей з усього свiту, почали виганяти мечем свого Бога з своєї хати. Горе народовi нашому. Три столiття безбожнi князi плюндрували землю Троянову в усобних вiйнах, аж поки її не потоптали орди Батия. I ось уже 1000 рокiв стогне пiд iноземними ярмами український народ, i не вмирає, i не оживає, а лишень конає та шукає забуту стежку до свого Требища, до свого Артаря. I скiльки вже за цих 1000 рокiв було могутнiх українських героїв, якi хотiли визволити свiй народ з неволi i не змогли, бо не знайшли вiри у свого Бога.

У 988 роцi повелiв князь Володимир поперекидати на Священнiй Горi тарiйських Богiв. Одних порубати, iнших спалити. Перуна ж наказав прив'язати коневi до хвоста i волочити з гори по Боричевiм узвозi. Волочити Бога князiвської звитяги. Горе! Того Перуна, iменем якого клялися у вiрностi один одному всi українцi, i волхви їхнi, i князi їхнi! О горе! О грiх! О напасть i нечестива спокуса злого Золотого кабана! I поставив князь Володимир, боговiдступник, 12 грецьких попiв бити Перуна жезлами. Коли тягнули Перуна до Днiпра, то оплакував його народ, оплакував народ свою долю без найбiльшого i наймогутнiшого заступника Перуна – перевтiлення всемогутньої Ягни-Лелi-Бережi.

Скинули Перуна в Днiпро, а князь Володимир ще й приставив до нього сторожу iз варягiв, наказавши, щоб, коли пристане до берега, вiдштовхували його списами, а як допливе до порогiв, то вже хай як хоче. Попливла з України разом з Перуном воля, злагода i сумлiння тарiйцiв. Перун був пристав до Видубицького бору, бо кияни бiгли слiдом i просили: «Видибай, Боже», але варяги вiдштовхнули його. З цього часу ця мiсцевiсть зветься Видибiр. За порогами Днiпро винiс Перуна на мiлину, i його взяли до себе венеди-уличi. З того часу звила собi там гнiздо Воля України. Перуновi i Богинi-Бережi-Троєручицi молились уличi-запорожцi. Коли смута, розор i забуття витали над Аряною, запорожцi вдихнули у, здавалось би вже мертве тiло, живу душу клятводержця Перуна сина Ягни.

Затим, як з наказу князя Володимира наймане вiйсько розорило святилище шести українських богiв iз шести родiв Тар'ягна, велiв князь Володимир по всьому Києву сказати, якщо не прийде хто завтра на берег Почайни, то буде йому ворогом.

Люди знатнiйшi, якi залежали вiд князя, казали один до одного:

– Якби це не було добре, то не прийняли б цього князi i бояри.

Трохи людей зiйшлося i увiйшли до води. Однi по шию, iншi по груди, деякi, тримаючи немовлят. Попи ж грецькi i корсунськi творили молитву.

В цей час волхв волхвiв, який творив ранiше треби у храмi Перуна, з'явився на днiпровськiй кручi, а з пiвночi над долинами Славути почала пiднiматись невелика, але дуже чорна хмара. Високе небо ще було синє й чисте, i сонце сiяло над усiєю могутньою державою Українською, яка, наче в часи Великого князя Кия, всiма своїми дiтьми i дiтьми дiтей схилилась до свого прекрасного стольного города Києва. I зазвучали слова волхва волхвiв:

– I ти, рiчко Почайно, яка була першою для зневiрених киян, i ти, Володимире, iз своїм князiвським кодлом, розбещеним розкошами, пощезнете з Української землi. О горе українському народовi без пастуха: без Бога i без князя! Як отсi колоди та камiння, се золото та поволоки, так розпадеться держава. Порозтягають її чужi, заллють кров'ю та сльозами доти, доки народ не зречеться всього, навiть сього нового Бога, щоб порвати клятi кайдани. Горе! I твоя могила, Володимире, i твоя Десятинна церква, що її ти збудуєш на нашому священному Требищi, западеться, i твої вiруючi згорять, заваленi камiнням. Горе!

I прийде ворог жорстокий на вас, кияни. Спершу це будуть усобнi братовбивчi вiйни, а тодi, без свого Бога в серцi, ви тiкатимете з поля бою, як останнi боягузи, бо не буде з вами Перуна. I кожен з вас захоче бути князем, але всi разом ви будете лише рабами! Горе!

Довга сива борода волхва замаяла на рвучкому вiтрi, i замаяла на вiтрi його довга вишита сорочка. Грозова хмара вже зайняла пiвнеба, лише волхв стояв на кручi, наче розвихрений вогонь.

Варяги, якi пiдганяли у воду неохочих, почали пускати у волхва стрiли, але стрiли, пiдхопленi потоком Стрибога, летiли врiзнобiч. Зненацька вдарив грiм, Перун потрапив у дерево на кручi, i воно спалахнуло свiчкою.

Сильний вiтер гнав по небу хмари одна за одною, але з них не крапало.

Волхв зник, а люди, трохи пригнiченi, розходились по домiвках.

Трохи ранiше за цi сумнi подiї гуляла Мар'я Всеславiвна по зеленому саду, милувалася квiтами весняними. А iз зеленого листя на неї дивився величезний Змiй-полоз. Задивився добрий Змiй, син Землi, у очi Марiї Всеславiвни, на її бiле тiло, на її стрункий стан та i полюбив її дуже-дуже. Звернувся вiн до Роди-Слави-Дани з такою молитвою:

– Родославодано, мамо! Нащо ти народила мене холодним? Дай у мою кров вогню Ягни, а у тiло вроду юнацьку хоч на один день i на одну нiч, щоб нi одна жiнка земнородна не змогла передi мною встояти, не змогла менi вiдмовити. А тодi я знову стану Змiєм-полозом, твоїм любим сином.