Розділ «IV. ЛАДО I ЛАДА»

У Вардани народилися вiд шлюбу з Та'ягном близнята Ладо i Лада. Коли Тар'ягн вирушив у дорогу вiд ложа Вардани, його слова були такi:

– к заповiдь Ягни, що не можна вступати в шлюб близьким родичам аж до четвертого колiна. А в четвертому колiнi вже можна. Ладо i Лада – рiднi брат i сестра. Вони полюблять одне одного як чоловiк i жiнка, але Ягна не допустить їхнього пошлюблення доти, доки вони не пройдуть кiлькох насланих нею перевтiлень i перестануть впiзнавати одне одного, а стануть чужими. Проживуть вони щасливо тридцять три роки.

Повчання: Якщо брат i сестра, не знаючи, що вони родичi, пошлюбляться – то в цьому нема грiха. Якщо ж хтось їм це доведе – вони мусять розiйтися.

Коли Тар'ягн пiшов, Вардана-Бережа залишилась iз двома дiтьми. Одного разу вони збирали в лiсi суницi. Було їм по 16 рокiв. Лада замазала рота i щоки ягодами. У лiсi було дуже жарко, i над галявиною стояв дух рiзного зела i хвої, але над усiм панували суничнi пахощi. Ладо дуже пильно задивився на свою прекрасну сестру. Вони посiдали бiля струмка i обнялися, а червонi ягоди в кошиках поставили бiля себе. Тiльки хотiли подивитись у струмок, щоб побачити своє вiдображення у маленькiй заводi, як Ладо раптом скрикнув i зник. Лада лише побачила, як у струмку кинула хвостом велика щука. Довго Лада гукала в лiсi свого брата, але так i не догукалася. Пiшла вона додому сама та й розказала все матерi. Стали вони удвох журитися за Ладом, Лада плакала-плакала i вiд слiз стала притокою Вардани.

– Попливу я, – каже, – мамо, у широку i глибоку воду. Доки не знайду свого милого брата, додому не повернуся.

– То вертайтеся ж додому разом, – сказала їй мати i залишилась сама.

Три роки Лада водою збiгала в рiки, пiдiймалася на небо до Араксу i падала дощем на лiси, аж поки у великiй Дунай-рiчцi не знайшла свого брата. Як знайшла вона його, то стали вони знову юнаком i дiвчиною. Взялися за руки i пiшли до своєї матерi Вардани. Iшли вони широкими лугами, високими горами, дрiмучими лiсами та й дiйшли до Днiстра-рiки. Була темна нiч, вони перепливли рiчку, бо не могли бачити себе разом у водi, та й пiшли далi. Iшли-iшли та й дiйшли до Бугу. Тiльки зайшли вони у воду скраю, щоб перепливти на той берег, як раптом Ладо став Явором, а Лада пташкою на гiлцi. Три роки щебетала Лада у вiтах Явора. Щодень, як сходило сонце, вона просила Ягни змилуватись над Ладом та пустити його додому. Одного разу вночi з'явилась їй Ягна в образi Золотої Оленицi та й каже:

– Ти, Ладо, перелiтай на той берег рiки, а Ладо до тебе прийде.

Цю рiку Ладо i Лада назвали Богом, бо тут Ягна вперше з ними заговорила. От перелетiла Лада на той берег. Як тiльки сiла на кущ, то зразу стала дiвчиною, а Ладо хлопцем та й приплив до неї, пiшли вони далi та й прийшли до Славути-Днiпра.

– Дiждемо ночi, – сказала Лада, – то, може щасливо цю рiку перейдемо.

От дiждались вони ночi, та тiльки хотiли зайти у воду, як визирнув з-за хмари мiсяць. Враз став Ладо Лебедем, а Лада залишилась дiвчиною, бо вона ще води не торкнулась. Ходить Лада по березi, плаває Ладо по Славутi, тужить Лада за Ладом, а Ладо а Ладою. Як почав Дар iз-за обрiю визирати, стала його Лада ревно благати, сльози проливаючи, питати:

– Дар боже, великий, я тебе благаю, скажи менi, як порятувати мого милого Лада?

Нiчого не сказав Дар. Нахилилась вона до води та й питає:

– Дано-водице, вiддай менi мого Лада.

Нiчого Дана їй не вiдповiла. Тим часом наступила темна нiч без мiсяця i зiрок. Очi Лади не бачили перед собою i на пiв ступiня. Це була нiч Дудя.

– Дудю-Боже, великий сине Теплої, скажи, як порятувати мого Лада?

I сказав Дудь:

– Вирви у Лада з лiвого крила пiр'їну i спали на тому вогнi, що його Перун запалить.

Вирвала Лада пiр'їну та й пiшла шукати Божого вогню. Через дев'ять днiв сталася велика гроза Божа, ударив грiм, i Перун запалив старого дуба. Спалила Лада на тому вогнi Ладову пiр'їну, i вiн знову став хлопцем, але таким гарним, що Лада ледь його впiзнала.