Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– Вельмишановнi раднi! Усi ми творимо треби Ягнi. Усiм нам батько Тар'ягн, який зборов злих духiв i загинув за Добро на Землi. Тiльки рiк i час виходу на Священнi Путi зупинив кровопролитну вiйну, яка точилась мiж родом Слав'ягна i Кiмар'ягна. У цю вiйну поступово втягнулись i їхнi сусiди. Ще мiсяць тому нашi князi, котрi ось сидять за спiльною стравою, дивились один на одного з-пiд заборол шоломiв, з-за тятиви лука з накладеною убивчою стрiлою. Проте ми мусимо свято дотримуватись заповiту предкiв i не порушувати меж пасовищ, що їх обмежили нашi прадiди, коли встановлювали звичай збиратись у цьому урочищi, щоб вирiшувати спiльнi справи всього тарiйського народу. Чи нашi волхви забули веди про нашi родовi закони, веди братства, веди побратимства? Чому вони спiвають лише веди звитяги i вiйни?

Довго радилися-сперечалися вождi племен, а коли Дарбог сховався за Овидом, всi розiйшлися по куренях. Завтра наставав останнiй день Ради. Але бачили старiйшини, що цьогорiчна Рада невтiшна. Волхви розпалили вогонь у шатрах, обкурилися конопляним сiм'ям, надiючись, що за цю останню нiч вiща Морана пiдкаже їм нових вед про буття i дiяння тарiйського народу.

Наступного дня, коли компанея iз вогненним трунком була передана до рук наймолодшого серед князiв з роду Сар'ягна, князя Арея, вiн ковтнув iз чашi – позолоченого черепа – трунку i встав. Трунок обпiк вогнем йому гортань i зробив легшим язик. Вiн був високий i ставний, у руцi тримав соболину шапку i княжу булаву. Широкий черес перехоплював тонкий стан:

– Товариство, браття! Хай вибачать менi старшi за мене, що я звертаюсь до них iз своїм неопереним словом, але iз наших балачок, якi тягнуться ось уже сьомий день, мало пуття. Знову нашi козаки вийдуть у степ на пограниччя пасовиськ i забудуть нашi настанови. Бо племена народу тарiйського стали численними i могутнiми, череди безмежними, а трави такi, як i кожного року. А як пiде на ранню засуху, то ще гiршi, нiж ранiше. Донесли менi гайдарi, що за горами Кавказ, шлях до яких лежить понад країною амажонок, є ще гори, а за тими горами є країна, багата травою. Там не треба томити скотину у зимiвниках, бо там, де кiнчаються гори, нема Дудя, який холодить землю. Та країна заселена смуглоликим людом, який, рознiжений щедротами землi, забув Бога свого i забув, що таке вiйна. В iм'я того, щоб смачно їсти або хоч просто їсти, вони бояться смертi в бою. Хочу я спробувати щастя i перегнати через гори худобу у тi долини, але мої старiйшини кажуть, що, мовляв, iди лише своїм куренем, а в нашого роду є свої споконвiчнi шляхи понад рiкою Дон. Проте менi з одним куренем не здолати того народу, то дозвольте i серед ваших родiв кинути клич. Хто чує в серцi звитягу, молодий i дужий, хай iде пiд мiй бунчук. Я поведу їх у країну, де рiки повноводнi, трава висока, лiси повнi дичини, а мiста повнi золота.

Замовк князь Ар'я. Старiйшина з роду Краягна сказав:

– Хто вiдривається вiд своєї землi, той стає iншим.

Старiйшина з роду Кiмар'ягна сказав:

– Там ви забудете своїх Богiв i мову, якою з ними говорили.

Князь волинян Силослав сказав:

– Скiльки вже таких молодих i невгамовних заманив Овид!

Князь слав'ягнiв Владислав сказав:

– Якщо там добре жити пришлеш гiнцiв, i ми дамо козакiв на помiч. Народовi потрiбен простiр.

Тодi князь Ар'я знову сказав:

– Я бачу, що ви не проти. Виберiть iз своїх родiв похiдних князiв, хай зголоситься також з кожного роду волхв, щоб волхви склали бувальщини i пiснi про наших Богiв, нашi землi i води. Щоб ми пам'ятали про наше родство i не воювали мiж собою.

Обранi для походiв князi розiслали по селах вiсникiв з бойовою князевою стрiлою, з червоною китицею бiля оперення. Вiсник iз волхвом заїздили в село i спинялися на майданi, де збиралося сiльське вiче. Вiсник бив у литаври i, коли сходились люди, кричав:

– Молодих i дужих з дружинами i нежонатих зове князь Ар'я пiд свiй бунчук! Хто хоче, берiть свою долю з общини i йдiть з нами!

Волхв спiвав пiд кобзу:

– Високий i ставний князь Ар'я. Дужий, як вепр, i швидкий, як сокiл. Мудрий, як сова, i справедливий, як терези. Важка у нього булава i бунчук, як шовкова трава, яку не можна порахувати. Веде вiн у країну, де рiки молочнi, кисiльнi береги, де на вербi ростуть солодкi грушi, а земля родюча i плодюча. Берiть своїх жон на вози, а списи на перев'язi i збираємося. А хто не має жони, то забере її у того народу, який ми повоюємо, а хто загине, той обнiметься з прекрасною Богинею Славою. Хто має у руцi меч, а на поясi нiж i аркан, хто має тверду руку i серце вовче, той буде дiлити здобич на Великому крузi i пити з кампанеї священний трунок Слави.

Десь далеко вперед пiшла кiнна тисяча гайдарiв, не обтяжена возами i сiм'ями. Це була тисяча хвацьких козакiв iз усiх п'яти родiв, якi нещодавно ще тузилися мiж собою на пограниччях. Козаки – це юнаки, якi досягли повнолiття, але їм ще рано було заводити сiм'ю. Досягши 18 рокiв кожен юнак iз сiм'ї вiльного общинника iшов козакувати на 3-5 рокiв. Бажаючi могли козакувати все життя. Козаки пiд наглядом сотникiв i тисяцьких вивчали вiйськовi звичаї i разом з тим охороняли обводи землi вiд сусiдських вторгнень. На час козакування вони брили голови i бороди, залишаючи на серединi голови лише такий чуб волосся, який можна просунути в каблучку вказiвного пальця. Не голили також вусiв. Звитяга i бажання вiйськового подвигу були головною метою життя козакiв. Вони привчались переносити бiль i зневажати смерть. Смерть у бою була в пошануваннi, але смерть героїчна. У козаче середовище заборонялося приводити жiнок. Тисячею гайдарiв верховодив князь Род.

П'ять куренiв спокiйно й розмiрено, як пiд час лiтнiх пасовищ рухались по слiду розвiдникiв. Попереду куреня Сар'ягнiв на вороному жеребцi, тримаючи спис iз жовто-блакитним трикутним прапорцем, їхав князь Ар'я в оточеннi 33 козакiв. Позад них волхв iз роду кiмар'ягнiв їхав на чотириколiсному возi. На ручицю воза було накинуто довгий повiд, що утримував десь за п'ять лiктiв вiд воза бiлого коня. На конi було легеньке червоне сiдло i розцяцькований дiамантами кантар. На цьому конi їхав Бог вiйни Ар'ягн – Воляслав, але його нiхто не бачив крiм волхва у станi ясновидiння.