Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

За ними – курiнь сар'ягнiв на возах iз скарбом. Осторонь возiв, верхи на конях, їхали дорослi мужчини з мечами на поясах i луками з тулами. Важку зброю – булави, списи, келепи, щити – везли на возах. Позаду юнаки, якi ще не досягли козачого вiку, гнали табуни коней, худобу, овець, свиней, кiз. На чолi валки кожного племенi їхав старiйшина на великому критому шестиколiсному возi, з правого боку до ручицi було приторочено бунчук: висока, гладенька, обстругана i ошлiфована каменем i вовною тичка, пофарбована бичачою кров'ю, на вершечку якої було насаджено оберiг кожного племенi, яке вiдпустило вiд себе бажаючих на новi землi. Вершечок оберега, прикрашений пучком кiнського волосся, а саме оберiг, обвiшаний маленькими дзвiночками.

На возi Сарма був бунчук з мiдною головою коня, на возi роду Слав'ягна на тичцi стримiла мiдна голова корова, на возi роду Вол'ягна – тичка з головою вепра iз коштовним камiнням замiсть очей i iклiв, на бунчуку роду Кiмар'ягна було зображення Лелi у виглядi вагiтної жiнки з шiстьома отворами, з яких витiкало шiсть найбiльших рiк, на яких жив тарiйський народ; на бунчуку роду Країна крiпилась мiдна голова пiвня з червоним рубiновим гребенем, очима i рiзнобарвним хвостом з пiр'я. Цi обереги були в пошанi в тих селах i городах, звiдки родом старiйшини. Оберегами ж родiв, що залишились сидiти на своїх берегах, були: у амажонок – тигр; у сар'ягнiв – лев i лебiдь; у слав'ягнiв – ведмiдь i бусол; у волинян – вовк i горлиця; у кiмар'ягнiв – мамонт i галка; у країнцiв – кабан i соловей.

Як безлiч було сiл, у яких жив тарiйський народ, так безлiч було оберегiв, якi їм послала Ягна. Але весь народ молився Лелi-Ягнi-Бережi i її дев'яти перевтiленням – Перунам, а також синовi Ягни, першiй людинi, Тар'ягновi.

На чолi походу стояв князь сар'ягнiв Арей, на чолi слав'ягнiв князь Славко, на чолi вол'ягнiв князь Вогонь, на чолi кiмар'ягнiв князь Стриягн, на чолi країнських воїв стояв князь Доброслав.

Дiйшли арiйцi до високих Кавказьких гiр. Чим вище i далi вони йшли, тим бiльше летiло в ущелини i зависало на скелях їхнiх зручних возiв. Залишалися лише бойовi двоколiснi колiсницi, якi можна було мiсцями переносити на руках. Так зникли арiйцi в горах, i нiхто про них бiльш не чув.

3. Року Божого 1155 до нової ери

Троя готувалася до вiйни з ахейцями, бо через вивiдачiв дiзнався цар Трої Прiам, що греки всього Пiренейського пiвострова i навколишнiх островiв збираються в ополчення проти Трої, щоб зрiвняти її з землею. Бо Троя перепиняє кораблi з хлiбом, якi пливуть до Афiн з Тарiйської землi. Та ще й син царя Прiама Парiс до того знахабнiв, що потоптав закони гостинностi: коли був гостем у царя Менелая, звабив i вкрав його прекрасну жiнку клену. До столицi держави амажонок Варти вiдпливло посольство вiд царя Трої Прiама просити у Вiча Варти вiйськової допомоги.

А в цей час посольство вiд ахейцiв, очолюване Одiссеєм, висадилось у гирлi Днiпра-Славути, у мiстi Бористенi, i розiслало нарочитих у Переяслав-на-Дунаї, у Галич, у Волин, у Бусел, у Бiлу Вежу з проханням узяти участь у походi проти Трої. За якийсь час у Гiлею прибуло п'ять тарiйських золотих князiв iз загонами воїнiв. Iз Переяслава-на-Дунаї прибув князь Палкий на чолi загону кiннотникiв у тисячу мечiв; iз Галича прибув тисяцький Чепiга на чолi тисячного загону, бо князь галичан Авхат був уже давно старим, мав одного сина Атiла, але його ще юнаком городяни прогнали з мiста за те, що був дуже розбишакуватим i у сутичках калiчив, а то i вбивав одноплемiнникiв. Несамовитий пiд час бiйки, вiн ще десятилiтнiм хлопчаком розiзлив знарошне бiлого Священного бика, i коли той кинувся на нього, схопив бика за роги, повалив на землю i задушив. У князя Авхата був на лобi бiлий знак Сонця, який трохи переходив на волосся, i в чорнявому чубi його бiлiло пасмо, але зi своєю жiнкою Мирославою вони не нажили дiтей. Не було в Авхата дiтей також iз iншими жiнками. Одного разу, пiсля довгих молитов богинi Родi, Лелека принiс їм немовля. У немовляти на лiвому плечi свiтився срiблястий знак Сонця, i назвали вони його Атiлом. Дитина дуже швидко росла, а тому що Атiл був набагато крупнiший за своїх однорiдцiв, вiн всiх кривдив, у бiйцi легко доходив до знетями. Iз Волина вiд волинян прибув князь Дулiб; на чолi полку слав'ягнiв прибув князь Руслав; похiдним князем у сар'ягнiв був князь Казар.

Поки вiйсько збиралось, а греки i слав'ягни готували кораблi для походу, на рiвному полi поблизу мiста Бористена почалися великi змагання у вiйськовiй доблестi. Коли всi учасники iгор зiбралися в одному мiсцi, були обранi розпорядники, i вiйсько, змiшавшись, розмiстилось по обидва боки поля для змагань, на поле зненацька вилетiла бойова колiсниця, запряжена чотирма кiньми, а з бокiв колiсницi скакало двоє молодих вершникiв у повному бойовому обладунку. пхнi золоченi шоломи горiли, як сонце. Але всi дивилися на воїна, який правив бойовою колiсницею. Величезного зросту, статурою як Бог, довге русяве волосся майорiло навколо голови, наче завихрення вогню. Юнаки, якi скакали на конях обiч колiсницi, кричали:

– Атiл, Тар'я-Кiмар-Атiл!

I всi воїни, захопленi прекрасним воїном, видихнули:

– Атiл!..

Кiмарiйськi воїни, якi в цей час стояли вперемiшку з усiма тарiйськими воїнами, почали розказувати, як розлючений натовп, озброєний камiнням i палицями, гнався за десятирiчним Атiлом, щоб убити його, бо вiн силою набагато перевершував iнших людей. Як вiн тiкав по косi, яка з того часу стала зватися Бiг Атiла, як перебiг у землi амажонок, умкнув собi амажонку i жив з нею на березi озера Меотiди. В Гiлею Атiл прибув iз своїми двома старшими синами.

Почалися iгри. Билися на тупих мечах, прицiльно стрiляли з лука по дерев'яних щитах, що їх на всьому скаку проносили вершники, метали списи на дальнiсть, змагалися в перегони верхи на конях i на бойових колiсницях. Найкращим воїном виявився Авхат iз роду Кiмар'ягна. Коли вiн першим досяг рубежу на своїй колiсницi, все вiйсько кричало:

– Атiл, Атiл, Атiл!

Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожаєм усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса.

Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз таємного металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця воїнiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон їй загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря.

Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив:

– Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував.

– Якщо ти там бував, то бачив, якi товстелезнi стiни, кажуть, що їх зводив сам грецький герой Геракл: може, вилiзеш, а може, i на штанях з'їдеш…