Розділ ХХV Зміна на нашу користь на Проскурівському фронті. Перехід Української Галицької Армії р. Збруч. Наступ групи отамана Ю. Тютюника на ст. Жмеринка. 3-тя дивізія провадить бої за підступи до ст. Вапнярка. Захоплення станції Вапнярка

Зміна на нашу користь на Проскурівському фронті. Перехід Української Галицької Армії р. Збруч. Наступ групи отамана Ю. Тютюника на ст. Жмеринка. 3-тя дивізія провадить бої за підступи до ст. Вапнярка. Захоплення станції Вапнярка

У другй полонині липня 1919 року тяжке становище на фронті нашої проскурівської групи, що складалася з Запорожців і Січових Стрільців, поволі тратить свій критичний характер. Успішний контр-наступ цих наших бойових частин змушує ворога до загального відступу. 24-го липня Запорожська група переслідує червоних у напрямку м. Ярмолинці, а Січові Стрільці — на м. Городок. У половині липня, того року, розпочався перехід УГА р. Збруч. Шикувався спільний наступ обох армій. УГА зосереджувалася за фронтом проскурівської групи. Один із її корпусів вже вирушив із м. Дунаївці до м. Нова Ушиця. Налагоджено зв'язок із штабом армії. Група от. Тютюника-Божка поволі наближалася з боями до ст. Жмеринка. Загальна ситуація на всьому фронті Армії УНР покращала, зміцнилася.

Комдив 3 рішив перейти до наступу. Ситуація вимагала скупчення всіх сил дивізії для міцного удару, але вона не була в стані заатакувати ворога всіма своїми силами, бо 9 полк мусів прикривати ліве крило 3-ої дивізії з боку Жмеринки. До червоних підійшли свіжі сили і тому Комдив просив Штаб Армії спонукати отамана Тютюника до пожвавлення його дій.

7-ий Синій полк усе ще тримався біля ст. Юрківка. Щодня він провадив бої з ворожими бронепотягами, успішно відбиваючи всі їхні спроби висадити десанти піхоти. Його новим завданням було захопити села — Горішківку і Жолоба. Здобувши ці села, 7-ий полк змушений був перейти до оборонних боїв проти ворожої піхоти, що її підвозили бронепотяги. І знову головну ролю в боротьбі з бронепотягами відігравала синя батерія. Цілий день, майже безперестанно, відбувався гримотливий артилерійський герць. У повітрі верескливий грохіт гармат і несамовите виття літаючих стрілен. Славетний командир синьої батерії, сот. Шура-Бура, влучним огвем змушує ворожі бронепотяги відійти до ст. Вапнярка.

Бої 3-ої Залізної дивізії за підступи до ст. Вапнярка.

Синя батерія стріляла півбатеріями. Перша вела бій з бронепотягами, а друга, під прикриттям піхоти, заходила, замаскованим обхідним рухом, в тил бронепотягам і зненацька відкривала огонь по залізниці. Така тактика змушувала червоні бронепотяги спішно відступати, під загрозою знищення тилового залізничного шляху, іноді під цільним нашим огнем. На протязі дня, один із бронепотягів так сильно ушкоджено нами, що його команда була змуяці рятуватися втечею. Покинутий брсшепотяг опинився в наших руках. Піхотні десанти, що вивантажувалися з бронспотягів, заганялися огнем нашої піхоти назад до вагонів, із великими для них втратами. До 200 червоноармійців взято в полон.

8-му Чорноморському полкові наказано вибити ворога з м. Комаргород. Під натиском Чорноморців, ворожа піхота відступила до міста, але біля земської лікарні прийшло до зустрічі з головними силами червоних Зав'язався упертий бій. Червоноармійці вживали ручні гранати, яких нам бракувало. Це затримало Чорноморців, але, коли запас тих гранат у червоних вичерпався, Чорноморці перейшли до атаки. У Комаргороді залунало: "Слава! Слава!"… На це комуністи, переходячи до контр-атаки, відповіли: "Ура-а-! Ура-а-!"… Зійшлися груди з грудьми. Розпочався рукопашний бій… Наші гармати мусіли припинити огонь, бо наші й червоні змішалися до купи в бою на багнети. З наказу Комдива, наша артилерія перенесла вогонь на тили ворога, а саме — на дорогу до Вапнярки. Раптом червона піхота розпочала відступ.

Енергійно переслідуючи відступаючих, Чорноморці взяли полонених, разом із зброєю. Несподівано, на східній околиці Комаргорода, Чорноморців заатакувано резервовими частинами ворога, водночас із двох напрямків: збоку Вапнярки й Антополя. Взяті в "кліщі", Чорноморці змушені були відступити до земської лікарні. Полк. Царенко доносить Комдиву про погіршену ситуацію й просить дати йому бодай одну свіжу сотню на допомогу. Комдив не мас такої до диспозиції і становище стає скрутним. Щоб рятувати полк, Комдив приймав ризиковне рішення: він забрав зайву обслугу батерій, їздових, обозних і, додавши два кулемети, повів цю збірну сотшо, під своїм командуванням, по південній околиці Комаргорода, в тил ворога.

Поява цього імпровізованого відділу в тилу червоних заскочила їх і вони почали відступати. Чорноморці негайно перейшли до контр-наступу й остаточно розбили тих червоноармів, що боронили м. Комаргород. Ворог зник. Змучені й голодні Чорноморці зайняли нарешті весь Комаргород. Дальше переслідуваная ворога припинилося, не було вже сил та й темрява стала в цьому на перешкоді. До ранку санітари підбирали ранених і забитих, як наших, так і ворожих. Не зважаючи на запеклий бій, втрати Чорноморців не були великі: до 15 забитих старшин і козаків і до 30-ти ранених, у тому числі й Комдив, якого легко поралено в плече. Трофеї полку: до 100 полонених, 10 кулеметів і непорахована кількість рушниць та набоїв.

Після блискучих перемог 7-го і 8-го полків, перед дивізією постало нове завдання: опанувати безпосередні підступи до станції Вапнярка — стратегічно важливого залізничного вузла; опанувавши — захопити станцію й найближчі до неї околиці. 7 Синій полк мав атакувати з півночі, а 8 Чорноморський — з заходу. 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка, з метою допомогти 7-му полкові під час його наступу. Водночас 9 полк мусів провадити інтенсивну розвідку в напрямку Жмеринки, щоб нав'язати контакт із групою отамана Ю. Тютюника.

До цього часу сили дивізії були занадто розкидані. Брак дроту і досвідчених телефонових команд унеможливлювали телефонне сполучення штабу дивізії із своїми частинами. При такому стані керування частинами було для штабу дивізії тяжкою проблемою. Комдив із своїм польовим штабом, мусів часом переїздити верхи по два рази від одного полку до другого, кожного разу від 20 до 30 кілометрів, на протязі одного дня. Штабові старшини, полкові ординарці та їхні коні були перемучені до крайности. Для коней не бракувало свіжої паші, але бракувало зерна. Тому, що вівса в селян дістати було неможливо, сили коней значно підупали. Штаб дивізії мав одно авто, але не міг дістати для нього бензини й тому його тягнули кіньми… Був це час гарячкової праці селян на полях і через те не можна було достатньо використати селянських коней.

У праці Комдива значну ролю відігравав його помічник, полковник В. Ольшевський. Був це кадровий старшина передреволюційної російської армії, з досвідом першої світової війни. По вдачі спокійний і витривалий, трохи млявий, але разом із тим, у потрібний мент завзятий. Своїм віком був значно старший від свого побратима зброї, командира дивізії. Його сиве волосся й завжди надзвичайне опанування під час найбільше критичних моментів бойового життя дивізії, викликали велику для нього повагу, як старшини, так і козаків. У той час він мав біля 50 років життя. Не менш імпонував дивізії і його кінь. Коли полковник наближався із своїм ординарцем до якогось полку, на своєму сивому коні, то на спостережних пунктах іще здалека пізнавали полк. Ольшевського: "це старий, на своєму сивому!" Кінь полк. Ольшевського був майже білий від старості. "Сивий" визнавав лише два ходи: кроком, або дрібним галопом. Робив це не з доброї волі, а під примусом. Як їздець, так і кінь були задоволені один одним. Злізши з коня, полк. Ольшевський залишав його на призволяще. Кінь зразу йшов шукати собі поживи. "Сивий" ніби знав, що його в дивізії поважають. З рук козаків поїдав однаково ласкаво цукор, хліб і сіль. Одного разу, на якомусь фільварку, де стояв штаб дивізії "сивого" забули голодного. Він вільно ходив по подвір'ї, обнюхуючи всі задвірки, козацькі похідні сумки з хлібом і салом. Козаки почали ремствувати, що хтось краде в них не тільки хліб, але й сало, Припадково вартовий козак спіймав "злодія" на гарячому. Був то "Сивий", що смачно їв у сумці одного з козаків не тільки хліб, але й сало… За це симпатія до "Сивого" ще збільшилася, бож козак, що любив свого коня більше ніж самого себе, не міг інакше реагувати на визватку "Сивого". "Хлопці! Підвішуйте свої торби, бо, Сивий’ їсть сало і хліб!" — гукав вартовий козак.

Одного дня я звернувся до полковника Ольшевського:

— Пане полковнику! Щось діється на відтинку 7-го Синього полку. Чуєте, яка стрілянина в Синіх? Телефонного зв’язку з полком нема, донесень також нема. Добре було б вислати до полку роз’їзд, щоб знати, що там діється.

— Та я сам проскочу, подивлюся, що там робиться. Хай козачки спочинуть. Василю! Сідлай Сивого!

Через кілька хвилин полк, Ольшевсьмий, із своїм ординарцем, без жадного конвою, "гнав" на своєму Сивому до небезпечного місця. Був це великий український патріот, відданий своєму обов'язкові бойовий і надійний старшина, лицар без остраху й закиду.

Після цього короткого спогаду про незабутнього, давно померлого на еміграції, товариша долі й недолі на спільному полі бою — переходимо до фронтових подій, на передодні досягнення нами нашої головної мети — здобуття станції Вапнярка.

7-ий Синій полк розпочав наступ на с. Вапнярка зранку, 17 липня 1919 року. Пристосовуючись до місцевости, полк наступав якийсь чає без стику з ворогом, але не доходячи до села, наткнувся на сторожеву охорону червоних. Розпочався бій. Полк опинився під рясним гарматним огнем бронепотягів і польових батерій. Синя бятерія поступово відганяла ворожі бронепотяги до станції Вапнярка. Бравурний наступ славного Синього полку, під ворожим огнем, так заскочив червоних, що вони виразно заме тушились і, відійшовши, зайняли позиції перед самим селом. Відступаючи до них, Сині, не давши червоноармійцям привести себе до ладу, прожогом кинулись в атаку і вдерлися до села. Відступивши, червоні командири привели свою піхоту до порядку й перейшли до контр-атаки. Зустрічний бій на фронті Синього полку тривав до пізнього вечора, коли темрява покрила землю й виснажилися сили, як черяоних, так і Синіх.

Того ж дня, рівнож ізранку, 8-ий Чорноморський полк повів наступ на с. Антопіль. По виході Чорноморців із Комаргорода, вони відразу опинилися під сильним ворожим огнем. Не зважаючи на всі зусилля Чорноморців вибити червоних із окопів, це їм не вдається. Ворог виявив себе упертим і стійким. Бій тягнувся зранку до вечора, але рушити ворога з місця не пощастило. Все ж, завдання своє полк виконав, бо від Чорноморців вимагалося тільки зв'язати ворога, щоб забезпечити полк від удару по його тилу, що він і виконав.