Розділ «Передмова»

Історична наука займається вивченням минулого і цим самим виконує важливу функцію в житті кожної нації. Нація не може рухатися вперед без всебічного вивчення власної історії, без усвідомлення своєї активної ролі в історичному розвитку. В житті кожної нації, елементи минулого, сучасного й майбутнього переплітаються; кожне нове явище чи подія своїми коріннями виходять з минулого, але й творять основу для майбутнього. Фразу, що «історія с вчителькою життя» слід розуміти так, що не можна зробити відповідних висновків для сучасности і накреслити шляхи у майбутнє, якщо не знається історичних причин, що викликали ті чи інші явища та події в минулому.

Отже, для творення нового, для передбачення майбутнього, потрібне кожній нації знання своєї історії, потрібна — історична пам'ять. З найдавніших часів, нації плекають історичну пам’ять, звертаються до свого минулого, вивчають його. Досягнення у вивченні рідної історії не пропадають даремно: історичний досвід накопичується з кожним новим поколінням і нація щораз краще усвідомлює свою активну ролю в історичному процесі. Найгірше, що може бути для нації, це втрата нею історичної пам'яті. До цього свідомо змагають її вороги: завойовники і поневолителі, що з усіх сил намагаються відібрати в нації її історичну пам'ять. Вони знають, що тоді вона безбатченком блукатиме в темряві свого незавидного поневолення.

Власне така небезпека існує для української нації під сучасну пору. Московський окупант суцільно фальсифікує українську історію з виразним розрахунком на те, щоб українці своєї правдивої історії не знали. Подаючи українському народові його історію в цілком зфальшованому виді, окупант цілком виразно стримить до відібрання українському народові його історичної пам'яті.

Окупант суцільно фальсифікує всю історію українського народу, але вже особливій фальсифікації піддається ним історія визвольної боротьби українського народу проти Москви. Окупантські історики навіть не знають нічого про існування такої боротьби, бо все, що їм вільно про неї сказати, міститься в невибагливих схемах «мазепинщини», «петлюрівщини» чи «бандерівщини». Цими стратегічними окресленнями окупантська історична наука називає визвольну війну в союзі зі Швецією в 1708–1709 рр., визвольну війну, ведену українською регулярною армією в 1917-20 роках і боротьбу українських повстанців у роках визвольної війни й після неї, і врешті, боротьбу УПА і збройного підпілля ОУН у роки Другої світової війни і після неї.

Ці окремі періоди визвольної боротьби українського народу проти Москви, окупантська «наука» пофальшувала до краю. У своїх творах на цю тему, окупантські «історики» фальшиво представили рушійні сили, хід і змагання української визвольної боротьби проти Москви, промовчали численні її факти, джерела й архівні матеріали, широко застосували методи опльовування, оглуплювання і окарикатурення, поширюючи несамовиті брехні й наклепи на носіїв визвольної боротьби. Очевидно, такі методи окупантської історичної «науки» повели її до повною відриву від історичної істини і обмежили теоретико-пізнавальну ролю історії як науки.

Але, такі методи довели теж до того, то в Україні виросло вже покоління, яке не знає найновішої історії українського народу. Коли ж до цього додати, що й на чужині, хоча й з інших причин, виросло таке ж покоління, то не важко ствердити, що ситуація стає доволі катастрофічною й вимагає негайної протидії. У цій протидії, одним із головних завдань українців у вільному світі буде послідовне протиставлення намаганням окупантської «науки» фальсифікувати українську історію, щоб позбавити український народ його історичної пам'яті. Було б добре, якщо б наша «висока» політика зрозуміла, що таке протиставлення є основним завданням українців на чужині.

Книга матеріалів до історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії, що її оце отримує до своїх рук український читач, є спробою такого протиставлення в ділянці військово-історичної науки. Читач отримує нарис історії одної з дивізій української регулярної армії, що у визвольній війні була відома зі своєї боєздатности і, власне, за свої видатні заслуги на полі отримала була почесну назву «Залізної» Дивізії. Віддаючи цю книгу в руки українською читача, автори не тільки виконали вимогу української науки й державницької традиції, зберігаючи в книжковій формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за українську державність, але й виконали свій моральний обов’язок, передаючи пам'ять про героїв визвольної війни — «Залізних» — майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців.

Книга про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію є можливо найновішим і найбільше систематичним нарисом історії цієї дивізії. Досі про неї появлялися друком тільки дрібніші чи обшир ніші причинки. Такий характер має теж перший нарис історії 3-ої Залізної дивізії, написаний командиром гарматньої бригади дивізії, синьожупанником полк. Г. Чижевським. Її видано було накладом Культ. — освітнього відділу 3-ої Залізної дивізії в Каліші, 1922 року, і вона мала 56 сторінок друку. Книга ця вже, сьогодні, бібліографічний унікат.

Сучасний нарис 3-ої Залізної дивізії запляновано як двотомове видання. Перший том, що його отримує тепер український читач, представляє історію дивізії в 1919 році і доводить її до трагедії дивізії, на початку 1 Зимового походу, під Животовим, 25 грудня 1919 року. Історію відновленої 3-ої дивізії в 1920 році планується в другому томі.

Автором нарису історії 3-ої Залізної стрілецької дивізії є її колишній командир, генерального штабу ген. хор. (пізніше ген. полк.) Олександер Удовиченко, якого «Залізні» цінили, любили і йому беззастережно довіряли. Ген. Удовиченко, відомий теж як автор інших воєнно-історичних праць і статтей, написав 33 розділи цієї книги. Розділи 33–46 написав колишній командир 7-го Синього піхотного полку Залізної дивізії, синьожупанник полк. (пізніше ген. пор.) Олександер Вишнівський, автор теж численних праць і причинків для висвітлення української військової історії. Ген. Вишнівський упорядкував весь матеріял і підготовив до друку, в чому йому помагали ветерани 3-ої Залізної дивізії, про що зазначено в книзі.

Книгу свою повищі автори й упорядники назвали «матеріялом до історії війська Української Народньої Республіки». Перешкодою для написання повної і систематигноі історії війська УНР є дошкульний брак офіційних документів до його історії, які пропали під час визвольної війни, а теж у Музею Визвольної Боротьби в Празі і в Бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі. Музей захопили большевики, а Бібліотеку вивезли в невідоме місце гітлерівці. Все ж таки, все те, що написано і пишеться поколінням визвольної війни, учасниками і живими свідками історичних подій, має велику цінність і є незаступимим джерелом для вивчення історії визвольної війни. Джерела такі є міцною основою для дальшого наукового дослідження й публікацій узагальнюючих, синтетичних праць з цієї ділянки. Власне таке джерело отримує український читач і українська наука в постаті нарису історії 3-ої Залізної дивізії, що дуже збагачує нашу військово-історичну літературу про визвольну війну 1917–1920 років.

Книга ця розповідає, як із 16-го пішого загону, решток Синьої і Чорноморської дивізій, Окремого Запорізького стрілецького куреня і Буковинського куреня зформувалася знаменита дивізія, як розгорталася боротьба проти московсько-большевицьких і біломосковських наїзників України, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала. Її воєнна історія починається бравурною атакою на Кам'янець, після якої вона звільняє значні частини української території, переможно наступаючи вперед, у напрямі на Одесу. Під час плянування походу об'єднаної української армії на Київ, 3-тя Залізна дивізія здобуває Вапнярський залізничний вузол і втримує його проти скажених атак переважаючих частин 14-ої больш. армії, що намагаються вдарити на тил українських армій, що наступали на Київ. У цих боях за Вапнярський вузол Залізна дивізія полягала виключно на свої власні сили, діючи незалежно від інших з'єднань Армії УНР, не маючи нізвідки ніякої допомоги, ні забезпечених крил і запілля. Фронт 8-ої Залізної дивізії охоплював тоді простір до 50–70 кілометрів, а ворожі сили, що діяли на цьому фронті, переважали «Залізних» трикратно. Все ж таки, «Залізні» не тільки витримали всі ці скажені атаки, але й поширили свій пляцдарм по ст. Кодиму. Про завзяття «Залізних» у цих боях, найбільше проречисто кажуть втрати цієї дивізії, подібних яким не знають аннали української армії. І, так, згинули тоді два командири полків, одного командира полку (тоді полк. О. Вишнівського) двічі тяжко поранено, поранено всіх помічників командирів полку, забито і поранено майже всіх командирів куренів і сотень. В бою за м. Комаргород, 8-й Чорноморський піхотний полк втратив тільки одними забитими 28 старшин і до 150 козаків.

Визвольна війна українського народу в 1917–1920 роках була війною революційною. У революції, історичні події розгортаються з неймовірною швидкістю і не можна дивуватися, що така боєздатна й завзята частина, як 3-я Залізна дивізія створилося в порівняно короткий час. Революція, — це різкий перехід, стрибок від одного історичного етапу до іншого, від старого до нового. Українська національна революція в 1917 році покликала до життя українську державність і українську армію. Армія УНР існувала тому, що існувала УНР, і вона обороняла УНР на двох і більше фронтах проти чужої аґресії. Переборюючи важкі випробування, українська армія чинила героїчний опір аґресорам, виявляючи високий патріотизм, героїчну силу і волю до перемоги.

На жаль, в наслідок чисельної і матеріяльної переваги агресорів, важких помилок не так українських політичних і військових діячів, як куди більших помилок державних мужів Антанти, визвольна війна 1917–1920 років закінчилася катастрофою. Найменше в цій катастрофі завинила українська армія, українські генерали, старшини і вояки, що свій обов'язок перед державою і народом чесно й славно сповняли до кінця визвольної війни, і ще густо-часто після неї в повстанських походах. Книга про 3-ю Залізну стрілецьку дивізію показує цю істину з особливою силою. Прочитавши її, кожний читач знатиме: на суд історії наших українських вояків, часу визвольної війни, як обвинувачених, не кликатимуть. Їх кликатимуть тільки як свідків, коли судитимуть винуватців катастрофи, своїх і чужих…

Лев Шанковський