Розділ ХLIII Загальна ситуація. Трикутник смерти. Зрада Волоха. Реорганізація. Бути чи не бути? Новий Комдив 3-ої дивізії

Загальна ситуація. Трикутник смерти. Зрада Волоха. Реорганізація. Бути чи не бути? Новий Комдив 3-ої дивізії

У початках грудня 1919-ого року, протиукраїйські фронти були наступні: Добровольча армія Денікіна: лінія Козятин — Сгароконстянтинів; Червона армія: Бердичів — Чудвів — Новгород Волинський; Польська армія: Кам'янець Подільський — Дунаївці — Чорний Острів — Полонне і далі вздовж р. Случ, в напрямку на північ.

Армія УНР зосередилася в так зв. "Трикутнику Смерти": Остропіль — Лубар — Миропіль. Така назва постала тому, що проти кожного боку трикутника, що в ньому силою обставин опинилася армія УНР, був ворог: польський фронт, денікінський фронт і большевнцький фронт.

2-ого грудня, зранку, до села недалеко від Любара, що в ньому часово зупинився 7-й Синій полк 3-ої Залізної дивізії, прибув хор. Дем'яненко й доручив командирові полку наказ Головного Отамана. Згідно з наказом, полк. Вишнівський мав негайно вирушити, на чолі колони, що складалася з його полку та інших відділів, якщо такі були в селі, а прибувши, негайно зголоситися до Головного Отамана. У селі на той час, крім Синіх була лише чота розвідчого відділу 3-ої дивізії, на чолі з полк. В. Яворським.

К-ир Синього полку знайшов Головного Отамана в невеликому будинку, на головній вулиці містечка. У малій кімнаті Симон Петлюра був не сам, разом із ним був його адьютант, сот. Крушинський. Головний Отаман ходив по малій кімнаті, заклавши обидві руки за спину й пожвавлено щось йому говорив. Після привітання розпочалася розмова. Вона була коротка. Ствердивши, що в Любарі крім Гайдамаків Волоха і ватаг Божка-Данченка інших військових частин ще нема, Петлюра згадав про "вибрик", як він це окреслив, Волоха й додав, що Волох не виконав наказу бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя і самочинно прийшов до Любара. Можливо, казав Петлюра, що заноситься на якусь нову авантюру Волоха в Любарі. "Я викликав Вас," — продовжував вів, звертаючись до полковника Вишнівського, — "в надії, що присутність у Любарі бодай невеликого відділу стримає Волоха від нерозважного кроку. "

Трикутник смерти

Відповідаючи, к-ир Синього полку висловив сумнів щодо стримання, бо сили тріюмвірату "отаманчиків" (Волох — Божко — Данченко) перевищують ті, що він привів їх до Любара. На його думку, єдиною можливістю стримати Волоха ще перед тим, як до Любара прийде якась наша дивізія, є заскочення Волоха сьогодні вночі й обезброєння його Гайдамаків. Одначе, Головний Отаман на цн не погодився, мотивуючи свою відмову тим, що Волох не дасть себе легко обезброїти, а до кровопроливу допустити він не хоче. На тому розмова й скінчилася.

Вночі, з 2-го на 3-ого грудня, Волох, після попереднього доловлення з начальником Спільної Юнацької Школи, полк. Вержбицьким, загарбав державну скарбницю, що її охороняла Юнацька Школа, і разом із своїм Гайдамацьким відділам і більшою частиною Юнацької Шкоди, попростував до больтевиків. Зрада відомого авантюрника. Омедька Волоха, стала фактом докованим. Наколи б Головний Отаман погодився був на обезброєння зрадливого "батька-отамана", то тієї ночі дійшло б було до зустрічного бою на вулицях Любара поміж Синіми і Гайдамаками. Полилася б кров, були б жертви, але державної скарбниці Волох таки не здобув би.

Силою обставин, гарматна бригада 3-ої дивізії опинитися в оточенні волохівськнх "червоних Гайдамаків", під загрозою примусового переходу, разом із Волохом, до червової армії, але їй пощастило з того оточення вирватись. Передаю зміст (не дослівний) спогаду про це сотника тієї бригади, інж. Леоніда Ромакюка:

"Ми посувалися на північ. Десь між Чорвим Островом і Любаром, ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ні вони вас, ні ми їх не чіпали — ми простували на північний схід, вони широким півколом повернулн на північний захід. Так, тут, у цьому кутку, були всі — і Українська Армія, чн те. що з неї залишилося, і поляки, і большевикп, десь далі на північ, і денікінці, десь на схід. Добивали Україну. А над усім, у сніговій імлі, маячив найстрашніший ворог — тиф…

Перед Любарем полк. Чижевський наказав мені їхати з чотирма розвідачами наперед квартир'єром. Він хотів, щоб бриґада була приміщена на передмісті Любара, де було б легше розташуватися й прогодувати коней. День був морозний, поля притрушені раннім сніжком. Шлях виразно чорнів перед нами. Десь біля самого Любара. ми побачили 4-ох вершників; годі було знати хто саме вони. Я залишив двох розвідачів, а з другими двома наблизився до вершників.

— Я отаман Данченко. Любар є тереиом моїх повстанців. Хто Ви? — Тон запиту цієї, порівнюючи ще молодої людини, був досить бундючний.

— Хорунжий Романюк, квартир'єр 3-ої Залізні гарматної бриґади Української Армії — відповів я коротко. — Бриґада й інші частини надходять за нами.

Я виразно бачив, що "отаманові" це не подобалось. Мабуть, він хотів би задемонструвати нам, що він тут "господар хати", але побачивши, що на обрію вже чорніла наша бриґадна валка, негайно повернувся й почвалав назад до Любара…

Любар виглядав не краще й не гірше, ніж пересічне містечко в цій частині України. Жидівські крамниці, тепер, очевидно, порожні, та кілька корчем і заїздів, причаїлися по обох боках торговиці. Ось споживча кооператива, здається, торгує. Далі височіли бані церкви і готична вежа костьолу. Людей на вулицях небагато, хіба біля кооператива, коло одної з корчем стояли хурманки й кілька осідланих коней. Мало балакучий міщанин, біля якого ми зупинилися, сказав нам, що по іншому боці р. Случ в Старому Любарі. знайдемо великі подвір'я, просторі хати й клуні, що в них легко буде розташувати як людей, так і коней. Дійсно, за досить широкою річкою, вже замерзлою, ми знайшли вигідне розташування для нашої бриґади. Хати стояли по вулиці, і за господарськими будівлями тяглися аж до річки розлогі луки. Чималі копиці сіна й соломи заповідали, що й наші коні не зле матимуться. Коваль був недалеко.

Ми вибрали велику заможню хату, майже проти пошти, під штаб бригади й трохи далі, майже таку саму, для старшинського зібрання. Наша частина повільно розташовувалася на ніч. Потомлені люди і коні, трохи попоївши, втихомирювалися. Лише стежі, час від час, повільно рипали чобітьми по гомінкій морозній вулиці.

Другого для рано, полк. Чижевський, залишивши замість себе сот. Чижевського, від'їхав із розв. Акаловським до Нового Любара, де мали бути наші вищі штаби, включно зі штабом 3-ої Залізної дивізії. Коло 11-ої години перед полуднем, я і сот. Чижевський вийшли на вулицю. Мали ми замір піти до старшинського зібрання, але побачивши біля пошти гурт козаків патлатих папахах і кілька санок, змінили напрямок і пішли до пошти. Там було рушно. Козаки спішно виносили великі пакунки з будинку пошти й поквапливо вантажили їх на санки. Зацікавившись, ми пропхалися через юрбу й попростували до середини будинку. Наш одяг і наші штани не відрізнялися й тому ніхто не звернув на нас уваги. Ми побачили, що пакунками були урядові мішки з написом "Державна Скарбниця", але ще й тоді не втямили, що саме діється. Побачивши в кутку кулька юнаків в уніформі Спільної Юнацької Школи, що розгублено купчилися біля стіни, підійшли до них. Нас здивувало, що вони були без зброї. Я запитав одного з них, що тут діється. Він прихапцем розповів нам, що вночі до пошти прибула Державна Скарбниця, під охороною чоти юнаків. Налетіли волоховці, обезброїли їх і захопили Державну Скарбницю. Тепер вони вивозять її до отамана Волоха, що зрадив Армію УНР і приєднався до большевиків.

Ця новина була для нас, наче грім із ясного неба, але що могли ми зробити? Я мав при собі наган, але сот. Чижевський і юнаки зброї не мали. У той час у нашому штабі не було нікого, крім бунчужного й пари розвідачів. Отже, годі було думати про якусь акцію спротиву. Коли волохівці вже докінчували вантаження Скарбниці, я і сот. Чижевський швидко виплуталися з натовпу й перебігли вулицю до штабу бриґади. Щоб не притягати уваги волохівців, ми зняли прапор бригади з брами. Сот. Чижевський рішив спробувати перейти замерзлу річку Случ. Він дав мені свій величезний "жандармський" мавзер у дерев'яній кобурі і взяв мій наган, бо його легше було сховати під кожухом. Сказавши мені: "Тримайтесь тихо. До побачення!" — він зник за стодолою.

Я, з одним розвідачем, вийшли на вулицю, щоб дивитися, що саме діється. Ставши на розі, ми мали добрий розгляд на три боки. Було вже десь між 2-ою і 3-ою по полудні. Раптом ліворуч показалися три вершники, що швидко наближалися до нас. Водночас з гори з'явилася група на конях, що теж простувала до нас. Вмить ми були оточені.