Розділ XLIІ Дальший відступ. Сепаратні дії УГА. Зятківський договір. Катастрофа. Безнадійність

Дальший відступ. Сепаратні дії УГА. Зятківський договір. Катастрофа. Безнадійність

Залишивши позиції в районі Вапнярського Залізничного вузла, армія УНР продовжувала відступ на захід. Нами залишено Томашпіль і Комаргород. На проти денікінський фронт прибув, з району Шепетівка — Полоне, корпус Січових стрільців. Хоч пошарпана тифом, ця група була ще найміцнішою серед наддніпрянських частин, бо не приймала участи ані в попередньому протинаступі наддніпрянської армії, ані в попередніх оборонних її боях. 28-го і 29-го жовтня ця група і Запорізький корпус були в контр-наступі на Томашпіль — Комаргород — М'ясківка — ст. Вапнярка. Метою відступу було затримати рух денікінців, щоб упорядкувати наше запілля.

Після невдачі контр-наступу, фронт наш посунувся далі на захід, до лінії Ямпіль — Черневці — Джурин — Рахни. Щоб прикрити дальший відступ тих дивізій армії УНР, що вимагали відпочинку, штаб Дієвої Армії наказав Січовим Стрільцям і Запорожцям знову перейти до наступу на Томапшіль і Комаргород. 3-я дивізія в цьому наступі участи не брала; вона все відходила від одного місця відпочинку до другого, намагаючись привести себе до стану боєздатности. Після наступу, знову відступ у напрямку на Нову Ушяцю — Дунаїнці — Жмеринка. 3-я дивізія перейшла з району Могилева Подільського до району Курилівці Муровані, а звідтіля знову на захід, аж до радону м. Фельштин. Головний Державний Інспектор, полк. В. Кедровський, доповідаючи Раді міністрів УНР про ситуацію на фронті, заявив, що "нам бракує набоїв і що наше військо часто відступає, бо не має чим стріляти. Але головна причина прориву на фронті, — казав він, — є сепаратна політика галицького командування. Галицькі частини наче навмисно весь час відступають перед менш численним ворогом. Кедровський не сумнівався в сепаратних планах галицького командування." (І. Мазепа. "Україна в огні і бурі революції". Стор. 110. Т. П.).

Вуло в тому твердженні Кедровського явне перебільшення, бо головною причиною були всі причини вкупі, але було правдою, що вояки УГА в боях з Добровольчою армією не виявляли того завзяття, що було таке притаманне їм на протипольському і протибольшевицькому фронтах. Причиною цього явища була та психоза "денікіноманії", що опанувала в той час як Начальну Команду УГА, так і політичний провід Західньої УНР, що його очолював диктатор Євген Петрушевич. Прийнявши свою ілюзію за дійсність, вони вбачали в Добровольчій армії непереможну потугу, протиставитися якій не було сенсу. Ілюзія ця постала якраз тоді, коли, згідно з передбаченням Симона Петлюри, Добровольча біломосковська армія почала розпадатися і була напередодні остаточної ліквідації її армією червоно-московською.

У кінці жовтня 1919-ого року, Начальна Команда УГА перестала виконувати оперативні накази Штабу Головного Отамана. Її корпуси розпочали самочинно рух у непередбаченому штабом Головного Отамана напрямку, оголивши ліве крило фронту Січових Стрільців. Ані штаб Дієвої Армії, ані штаб сусіднього по фронті корпусу Січових Стрільців, ані диктатор Петрушевич, не були про це повідомлені… На нараді в штабі Начальної Команди УГА, в Винниці, з участю Петлюри, Петрушевича, ген. Сальського і ген. Тарнавського, молодші старшини Н.К., за мовчазною апробатою Командувача УГА, ген. Тарнавського, "в один голос заявили, що стан армії неможливий і що взагалі галицькі стрільці не хотять битися проти Денікіна." (І. Мазепа. Там же, стор. 132). Були це симптоми, що нічого доброго не віщували. Як пізніше виявилося, ще перед цією нарадою, 25-ого жовтня 1919-ого р., ген. Тарнавський вислав таємно делегацію до командування Добрармії в складі от. О. Лисняка, сот. О. Левицького і сот. Куриці. Самочинні пересунення галицьких корпусів і були власне наслідком договорення повищої делегації з денікінським ген. Слащовим…

Армія УНР продовжувала свій відступ на захід. 6-ого листопада, делеґація Начальної Команди УГА, в складі от. О. Лисняка, от. А. Ерле і сот. О. Левицького, підписала сепаратний договір на ст. Зятківці, з представниками денікінського командування, поставивши уряди Наддніпрянської і Західньої Українських Народних Республік перед доконаним фактом… Обурений Диктатор звільнив за це ген. Тарнавського і його нач. штабу, полк. ПІаманека, але хутко після того договір акцептував і доручив його оформлення наступникові Тарнавського, ген. Микитці. Таке своє рішення Петрушевич умотивував 12-ого листопада, на скликаній ним нараді, з участю представників галицького громадянства, в Кам'янці Подільськім, в наступний приголомшливий спосіб:

"Мусимо залишити думку про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіном. Лінія Директорії власними силами, це ризиковний шлях. Ми мусимо годитися з Польщею, або з Денікіним. З Польщею неможливо, бо вона може забрати собі Правобережну Україну. Росія не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійности. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!" (І. Мазепа. Там же, стор. 140, Т. П.), Ось зміст Зятківського договору:

"Галицька армія переходить у повнім своїм складі, з етапними установами, складами і залізничним майном, на бік російської Добровольчої армії і віддається в повне розторядження Головного Коменданта озброєних сил Півдня Росії, через коменданта військ Новоросійської области.

Під час перебування під згаданою командою, Галицьку армію не буде вжито до боротьби проти армії отам. Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання, Галицьку армію відводиться в запілля.

З огляду на відсутність території, Галицький Урод припиняє тимчасово свою діяльність і переходить під доку російської команди Добровольчої армії. Місце перебування Галицького Уряду — Одеса."

Славну сторінку спільної збройної визвольної боротьби перевернуто… У найбільш критичний час свого існування, Соборність, на підставі Акту 22-ого січня 1919-ого року, не витримала іспиту соборної дозрілости. Соборність залишилася на папері, як архівний документ побожних прагнень. Шляхи обох братніх армій розійшлися. УГА пішла на схід, під опіку московських неділинців, а армія УНР — на захід, залишена на призволяще, назустріч своїй недолі. Чи ж зустрінуться, щоб ізнову з'єднатися?

Маршуючи одним шляхом, але в різних протилежних прямках, одні для хвилевого відпочинку від фронтової перевтоми, під московською опікою, а другі на нові страждання, вояки обох армій зустрінулися вже поінформовані про Зятківський договір. Ні в одних, ні в других не було ані взаємних закидів, ані взаємного жалю. Не вони рішали й не вони за Зятківський договір відповідали. По братньому поділилися тютюном, або й останнім шматком хліба й розійшлися, можливо навіть не цілком усвідомлюючи собі весь трагізм їхньої перехресної зустрічі. Визначений діалог, хоч і не злозичливого характеру, знаходимо у спогадах ген. Крата, коли він згадує про зустрічні діялоги між наддніпрянцями й галичанами на шляху поміж Курилівцями Мурованими і Новою Ушицею. Але на загал, спогад має оптимістиний характер. Цитуємо уривок із того спогаду:

"Дуже знайомий був цей шлях. Багато разів пересовувалися по ньому наші колони, то в наступ, то у відступ, але ніколи цей шлях не був такий сумний та такий трагічний, як у ту незабутню осінь. Наддніпрянці йшли на Захід; ішли в невідоме, босі, обдерті, без набоїв, без ліків; ішли в супроводі стогонів товаришів-побратимів зброї, що маячили в тифозній гарячці та в супроводі стогонів коней, що обабіч дороги конали з голоду, бо не було фуражу.

А назустріч — на Схід — у терени, призначені Ленікіном до розлоги Галицької армії, йшли галичани, зведені Зятківською угодою з ясного шляху боротьби до згину. Йшли на манівці рятунку особистого життя вояків та збереженя майна дорогою ціною капітуляції та підлеглости ворогові.

Здавалося, український Захід і схід розійшлися навіки. Здавалося, сини Києва і Львова, Дніпра й Дністра, ніколи вже не зустрінуться на шляху до спільної мети — Соборної України.

Проте історія вписала факти, які на віки-вічні служитимуть доказом того, що спільна кров та спільні бої, без огляду на всякі договори та міркування політиків, лучать розлучених братів. Факти ці сталися власне під час Зимового Походу, того славетного походу, коли армія УНР, без УГА, п'ять місяців мандрувала по Батьківщині, сіючи паніку у ворожих рядах та поширюючи національну свідомість і прагнення волі поміж своїми, спантеличеними большевицькою дурійкою, братами, а славетна колись Галицька Армія безпомічно догоряла, втративши ту провідну зірку, що світила їй підо Львовом, Чортковом і під Києвом.

У таких, здавалося б, найбільше несприятливих обставинах, виявилося, що обидві роз'єднані армії стриміли до одного: знову бути ралом і, як колись, разом боротися за волю України."

("Різними шляхами". "Свобода". 1-го липня 1955 р., ч. 125. Бюлетень ОбВУА. Подано з оригіналу рукопису, що не все погоджується з надрукованим у Бюлетеню.)

Дуже спізнений рефлекс на Зятківський договір знайшовся в спогадах б. адьютанта ген. Тарнавського, пізніше відомого політично-громадського діяча Д. Палієва: