Розділ XIV Оперативний плян 3-ої дивізії. Полк. Стефанів і "Гуцульський курінь". На спіткання з 2-ою дивізією. 3-ох кіннотників 7-го Синього полку — жертвою непорозуміння. Запорізька Січ і отаман Божко — ворог "реґулярщини"…

Оперативний плян 3-ої дивізії. Полк. Стефанів і "Гуцульський курінь". На спіткання з 2-ою дивізією. 3-ох кіннотників 7-го Синього полку — жертвою непорозуміння. Запорізька Січ і отаман Божко — ворог "реґулярщини"…

Ранком, 20 червня, розвідка донесла, що в м. Заміхові й у с. Гулі ворога нема; м. Курилівці Муровані зайняті червоним військом. З 2-ою дивізією зв'язку нема, але штаб армії повідомив, що вона повинна наступати з м. Ваньківці на м. Ялтушків та що тяжкий бій нашого війська в районі Проскурова триває. Для 3-ої дивізії запроектовано наступний оперативний плян:

Перш над усе, згідно з наказом штабу армії, допомогти 2-ій дивізії здобути м. Ялтушків; після того скерувати дивізію на схід, до Вапнярки, але не віддалятися занадто далеко від Запорізької Січі, черговим завданням якої, після захоплення нею м. Ялтушкова, був наступ на Жмеринку. Комдив 3 мав на меті стати 2-ій дивізії в пригоді, якби на те зайшла потреба. Напрям руху 3-ої дивізії: м. Копайгород — м. Шаргород — м. Джурин — м. Томашпіль і — як головна мета — станція Вапнярка.

На нашу думку, рух дивізії в такому напрямку спаралізує дії ворожої групи вздовж шосе Нова Ушиця — Курилівці Муровані. Якби та група перейшла до наступу, то 3-тя дивізія могла б кожної хвилини повернути на південь і заатакувати її тил. Як пізніше виявилося, міркування ці цілковито справдились.

Район Нової Ушиці залишено нами під опіку к-ра резервового куреня, полк. Г. Стефанова — старшини Галицької армії, першого Коменданта українського Львова і б. Командувача Української Галицької Армії. У складі 3-ої дивізії полк. Стефанів опинився випадково.

Наприкінці 1918 і в початку 1919 року, штаб Галицької армії вислав був до м. Волочиська біля одної тисячі молодих рекрутів, переважно гуцулів, для сформування "Гуцульського Коша", під командою полк. Г. Стефанова. Начальником штабу цього запроектованого Коша призначено мене, перед тим ген. кватирмейстра штабу Південно-Західнього фронту армії УНР, що його тоді очолював полк. Олександер Шаповал. Основним завданням цього фронту було координувати бойові операції Галицької армії та Північного фронту отамана Оскілка, бо останній тримав своїм лівим крилом, біля м. Сокаля, фронт проти польської армії.

До ролі цього штабу ми ще повернемось, а тим часом лише ствердимо, що ані штаб УГА, ані от. Оскілко зі штабом Південно-Західнього фронту зовсім не рахувалися… Молодих рекрутів-гуцулів висилали, з наказу всесильного в той час отамана Оскілка, маленькими групками на поповнення частин його фронту, в керуванні якого, до речі, відчувалося не тільки безладдя, але й злочинний хаос. У той спосіб із проектованого "Гуцульського Коша", що з нього мало бути створено могутню ударну групу, залишилося всього навсього до 150 вояків… У такій кількості "Гуцульський Кіш" вислано на фронт для оборони м. Проскурова. Коли ці 150 гуцулів прибули до Проскурова, от. Оскілко наказав приділити їх до нього і в наслідок такого самодурства Оскілка, "Гуцульський Кіш" позбавився й решти своїх славних хлопців-гуцулів, а його штаб опинився на положенні командувача без війська…

З такого положення знайдено вихід. З огляду на те, що в районі Проскурова було чимало невеликих самостійних частин, без загального керування ними, всі ці групки зведено в одну групу й підпорядковано її штабові "Гуцульського Коша". Командиром цієї групи призначено полк. Г. Стефанова. Тому, що якраз у той час розпочався наш відступ у напрямках Волочиськ, Староконстантинів, Гусятин і Кам'янець Подільський, полк. Стефанів не встиг перебрати командування над повищою новоствореною групою й штаб "Гуцульського Коша" розформовано в м. Скала.

Коли 3-тя дивізія (тоді ще називалася 2-ою) рушила зі Скали на Кам'янець Подільський, полк Стефанову запропоновано прийняти становище к-ра резервного куреня дивізії й начальника її тилу і він дав на це свою згоду. Полк. Стефанів був здібним організатором і адміністратором і тому він міг бути дуже корисним для 3-ої дивізії. Так і сталося: живий, енергійний полк. Стефанів став дуже в пригоді дивізії. Вона йому чимало зобов'язана і тому вдячна за всю ту невтомну працю, що її він був виявив і тяжкі часи бойового життя 3-ої дивізії.

Ранком 20-го червня, 3-тя дивізія, мавши в авангарді 7-ий Синій полк, вирушила через м. Заміхів до м. Ялтушкова. Аванґард дійшов без перешкод до с. Гулі, але тут його зустрінули вогнем. Синій полк швидко вибив ворога з села й пішов далі до Слобідки Гулевської. Коли головні сили дивізії проходили недалеко від с. Конишева, несподівано з боку того села заатакувала їх ворожа кіннота, а її гармати відкрили вогонь по нашій колоні. Вмент 8-ий та 9-ий полки розгорнулись, а наша артилерія обстріляла кінноту. З боку червоних була це лише демонстрація і ворожа кіннота так само швидко зникла, як з'явилася, але коли сотня Лубенського полку кинулася за нею, то перед самим селом Конишев її обстріляно рушничним огнем червоної піхоти. Чорноморському полкові наказано вибити червоних із цього села і прикрити рух дивізії. Лави Чорноморського полку негайно розпочали наступ на село, а 7-ий і 9-ий полки продовжували свій перехід у вказаному напрямі — на м. Ялтушків, шлях до якого пересікав ліс.

Коли кінний дозір авангарду, що його вислав полк. Вишнівський, вийшов із лісу, то відразу опинився під рушничним обстрілом, до якого, за хвилину, долучився і кулеметний огонь. Дозір складався з шости Синіх кіннотників; трьох із них забито першими стрілами. Виявилося, що трьох наших козаків згинули, в наслідок непороззуміння, від куль своїх — вояків Запорізької Січі от. Божка, що зайняла м. Ялтушків майже без бою. Причиною непорозуміння був брак контакту між обома дивізіями й неуважність козаків Січі, які прийняли наш дозір за ворожий. Забиті Сині були урочисто поховані в с. Гулі; прощальну зворушливу промову виголосив їх командир — полк. Вишнівський.

Знайомство козаків 3-ої дивізії з Запорізькою Січчю отамана Божка розпочалося ще під м. Ориніним, напередодні наступу на Кам'янець Подільський; як ми вже згадували, сотня "Січовиків" не витримала тоді атаки групки ворожих кіннотників. Пізніше Запорізька Січ (2-га дивізія) затрималася із наступом на Проскурів, що відбилося негативно на операціях 3-ої дивізії. Захоплення червоними Нової Ушиці й, у зв'язку з цим, вимушений відступ 3-ої дивізії на 40 кілометрів, сталися рівнож у наслідок пасивности Запорізької Січі от. Божка.

Усе це не могло не відбитися негативно на відношенню 3-ої дивізії до Запорізької Січі. Ми дивилися на 2-гу дивізію, як на частину, що на неї покладатися в боях було годі… Отже, не диво, що трагічна смерть трьох найкращих кіннотників Синього полку, з вини "Січовиків", викликала в дивізії загальне обурення й нарікання: "від ворога, мовляв, тікають, а своїх забивають!" До всього цього треба ще додати на мінус Запорізької Січі внутрішню організацію, що була карикатурним наслідуванням, історичної Запорізької Січі, як рівнож своєрідну дисципліну "Січовиків", яка нічого спільного з загальноприйнятою дисципліною не мала.

Та й взагалі те, що було може добре й цінне в 17–18 віках, не надавалося до сучасних модерних засад організації та керування військом. У нашій дивізії це розуміли навіть козаки. Зупиняємося над тими мінусами не для того, щоб підкреслити, що 3-тя дивізія була кращою, а 2-га гіршою, й не тому, що хочемо обмовити її з мотивів амбіційного характеру. Нашою метою є звернути увагу майбутніх українських поколінь на ті хиби, що поважно ослаблювали нашу армію, для того, щоб їх не повторювати в майбутньому. Робимо це без жадних намірів образити кого будь, хто належав тоді до складу Запорізької Січі. Всі вони були українськими патріотами, що хотіли прислужитися своїй Батьківщині, й не їхньою виною було, що їхній патріотизм не використано в повній мірі лише тому, що їхній командор от. Божко забув, або не прийняв під увагу, що він командував своєю Січчю не в 17-му, а в 20-му віці.

З огляду на те, що 2-га дивізія зайняла м. Ялтушків, я скерував свою дивізію до с. Конишева, а на ночівлю вона залишилась у районі сіл Конишів — Михайлівці. До от. Божка вислав я листа з пропозицією призначити місце для нашого побачення з метою обговорення оперативних справ і нав'язаних персонального контакту. Зустріч ця відбулася в с. Гулі, на містку, до якого я пробув разом із двома моїми ординарцями. Побачення призначено на 19-ту годину, але Божко спізнився аж на 50 хвилин. Приїхав він у маленькому авті Форда, поволі вийшов із нього, й шкандибаючи, пішов мені назустріч. Був він у синьому жупані й смушковій щапці, з червоним верхом; на одній нові чобіт, а на другій — пантофель; збоку мав запорізьку шаблю, обличчя інтелігентне й пристойне.

— Реґулярщина! — привітав він мене, дивлячись на мою уніформу … — А ми — продовжував він — вибавте, додержуємося запорізьких звичаїв і традицій… Ногу свою ушкодив, тому не дивуйтесь, що в такому вигляді. Сядьмо, Пане Отамане! — не давши мені дійти до слова, запропонував він.

Ми сіли на підніжки авта. Божко знову забрав голос. Оповів про становище 2-ої дивізії, задав кілька питань щодо 3-ої дивізії, а далі почав лаяти штаб армії, запілля, Уряд і окремих осіб. Усіх обвинувачував у зраді, незарадності на фронті і т. п. Взагалі, через усю його тираду червоною ниткою проходила думка, що всі в армії "кацапи", що всі, крім нього, нічого не варті…

— Ось Ви, Пане Отамане, запровадили в себе "реґулярщину", а що ж вона варта! Зрадять вони, с …… с…! Ось побачите!.. Треба відродити дух Запорізької Січі. Вся армія повинна бути Запорізькою Січчю… З "регулярщиною" ми ніколи не переможемо "кацапів"!.. — темпераментно й тенденційно філософствував "запорізький отаман".

— Даруйте, що мої "січовики" забили у Вас трьох козаків, але ж, самі бачите, які вони в мене завзяті… — раптом змінив він тему.