Розділ XXXVI Відвідини 3-ої Залізної дивізії Симоном Петлюрою. Промова Головного Отамана

Відвідини 3-ої Залізної дивізії Симоном Петлюрою. Промова Головного Отамана

9-ого жовтня 1919 р, напередодні наступу армії УНР проти Добровольчої армії ген. Денікіна, 3-тю дивізію несподівано відвідав Головний Отаман Симон Петлюра. Приїхав він до с. Четвертинівка, де тоді псребував 8 Чорноморський полк. Війшовши до штабу полку й привітавшись із командиром полку і старшинами, що були тоді в штабі, Головний Отаман наказав зібрати полк на вулиці села. Цитуємо, не все дослікво, спогад про ці відвідини б. к-ра Чорноморського полку, ген. М. Крата:

"Наказ негайно виконано. Команда "Струнко! Вправо глянь!" Оркестра заграла Український гимн, а потім полковий марш, під час якого Головний Отаман пройшов перед фронтом полку. Наказавши всім скупчитися біля нього, Снмон Петлюра почав промовляти до Чорноморців. Говорив він, як батько до своїх дітей:

"Ось хлопці, досі ми маля надію, що вдасться якось порозумітися з "білими", бож ми й вони маємо одного й того самого ворога — большевиків, але, мабуть, Господь відібрав у генерала Дснікіна розум, бо він із нами й говорити не хоче, а каже нам скласти зброю, розійтися по хатах і ждати на його мобілізаційні розпорядження… А з Лівобережжя приходять до нас люди, між ними й повстанці, і кажуть, щоб ми йшли визволяти їх від цих царських генералів, що знущаються над нашим народом і хочуть повернути все по старому, щоб ніякої України не було та щоб знову наші селяни працювали на панів. Отак хлопці, як не здобудемо, то вдома не будемо! Завтра підете в наступ. Придбайте нової козацької слави та дайте білим такого прочуханця, як давали червоним під Вапняркою. Недаремно ж я дав вам назву "Залізних".

Я бачив по обличчях козаків, як вони відразу віджили після промови улюбленого Головного Отамана. Вони раділи, що нарешті скінчилося те безнадійне вичікування на домовлення й нарешті дійде до зустрічі в бою з новим ненависним ворогом України.

Полк знову розійшовся по квартирах, після від'їзду Головного Отамана, але не встиг я був ще повернутися до штабу полку, як мене викликано до штабу дивізії. Там, на гарній луці, прекрасного соняшного осіннього дня, довелося мені вперше почути довшу промову Головного Отамана. На тій поляні були вже зібрані командир дивізії, із своїм штабом і командири полків. Головний Отаман дозволив закурити і сам теж скрутив цигарку. А тоді, поволі й стиха, почав говорити. Була це незабутня промова, що в ній накреслено надзвичайно складну нашу ситуацію — політичну й воєнну. Головний Отаман зробив це без прикрас, нічого не приховуючи.

Він сказав, що наш народ, який і досі ще не набув національної свідомости, починає розуміти, що москалі всіх кольорів несуть йому лихо. На Лівобережжі вибухають повстання проти Денікіна, а на півдні повстанці Григорієва, які ще так недавно (впочатку 1919-ого року) виступали проти нас, пізнали большевиків і прийшли до нас, під командою помічника Григорієва — отамана Юрка Тютюника. З тих повстанців створено Київську групу, в складі двох дивізій — 5-ої та 12-ої. Їх названо "Селянськими" дивізіями. В часі, коли народ пробуджується й починає розуміти нас і наші прагнення, ми мусимо бути дуже обережні, щоб чимсь не зразитн народних мас. Протибольшевицький союз наш із Денікіном сильно скомпромітував би нас в очах цих мас. Але війна проти Денікіна була б на користь тільки большевиків. Боротьба проти Денікіна ускладнила б теж нашу політичну ситуацію, бо за Денікіним стоїть Антанта. Диктатор і уряд Галичини теж були за порозуміння з Денікіном. Тому ми висилали до Денікіна різні делегації з метою порозуміння з ним. У цьому ж напрямку працювали наші дипломатичні місії за кордоном. Усі ці заходи не дали позитивних наслідків. Ми мусимо боротися проти ворога, який мілітарно й політично значно нас перевищує. Однак ми знаємо, що Добрармія проіснує недовго, бо в ній нема ладу й вона не витримає війни проти червоних, проти нас і проти наших повстанців. Треба нам витримати й ми переможемо. Мусимо битися, бо іншого виходу не маємо. Тепер іде справа яе про що Інше, як про саме існування нашої держави; загрожена воля українського народу й його існування як нації. Тому, що ми слабі, мусимо вирвати ініціятиву від ворога. Так вирішив штаб Головного Отамана, на чолі з отаманом Юнаковим. Мусимо наступати. Набої відберемо від ворога. Наші ряди збільшаться, коли люди побачать, що ми рятуємо їх від московської навали.

Далі Головний Отаман із жалем розповів про те, що".Диктатор і уряд Галичини, абсолютно не розуміючи загального положення, та не вірючи в безсумнівний кінець Добрармії, поширювали, весь час по переході Збруча, погляд про обов'язкове порозуміння, а то й про союз із Денікіним. Робили це не лише на урядових засіданнях, але й у своїй пресі. Ця акція, а особливо галицька преса, не могли не вплинути деморалізуючо на галицького стрільця, який, безумовно, перевищує нашого козака (в масі) національною свідомістю та дисципліною. Як відомо, Галичина ступнево, впродовж 70 років, дозрівала до свого славетного 1-го листопада, а Наддніпрянську Україну пробудили громи революції, "окрадену" і позбавлену навіть почуття національної окремішности від москалів. Але саме тому це стрілецтво, маючи віру в свій провід, напевно в боях проти "білих" не викаже того гарту й тієї мужности, що його виказало проти поляків і в наступі, разом із запоріжцями, на Київ, проти большевиків. Тому штаб Головного Отамана визначив до складу ударної групи виключно наддніпрянські частини — Запорізький корпус і 3-тю Залізну дивізію".

Після від'їзду Головного Отамана, всі мовчали, повні враження від його слів, таких щирих і таких змістовних. Тишу перервав командир дивізії: "Отже, панове! Завтра наступ. Набоїв обмаль, сили наші не дорівнюють силам денікінців… Уся надія виключно на маневр. Прошу його широко застосувати". ("На слідах" ІІ квартал 1956, рік ІІ, ч. 2).