Розділ «Додатки»

Скрутна хвиля була в часі тяжких зимових боїв минулого року, коли то знову наше давне ім'я "Тирольці Сходу" засіяло славою. Треба було в Західній Галичині (коло Тарнова і т. д.) сильним опором стати против страшної переваги росийських військ, щоби не вдерли ся до Шлезька. Тому на правім крилі австрийської армії не багато війска стояло. Зато тут саме населене стало нашому війську у великій пригоді. В Карпатах були услуги населеня тим більшої ваги, бо в гірських боях богато залежить від гостинности і прихильности населеня, котре ще надто добре знає всі свої верхи і плаї. І лишень через вірність місцевих людий удало ся відперти ворожу люїу силу.

Щоби належно оцінити подвиги Гуцулів, треба перш усього згадати, що до того часу ніхто не думав брати їх до воєнної служби. Не місце тут говорити, що за величезну користь мала би військова управа з Гуцулів, якби вони мали стрілецькі організації на військовий лад.

Гуцули — з роду і поки віку чудові охотники-стрільці — дивно скоро і легко привикли до воєнного діла, яке їм повірили, вагаючи ся, і лиш задля недостачі війська, бо бояли ся, що Гуцул та побіжить Москалеви в стрічу. Але цілком противно! На борзі зорганізованих Гуцулів-добровольців, одітих зразу в свою таки народну ношу і лиш значених чорно-жовтою перев'язкою на рукаві, поставлено відразу під провід жандарів і скарбових сторожів. По короткій муштрі робили вони вже на повірених їм місцях свою службу знаменито. В тяжку годину, коли австрийське військо густою лавою стояло в середній і західній Галичині, а в Карпатах і на Буковині було його не богато, подав почин до воєнної організації Гуцулів посол Николай Василько. Першу пробу такої організації перевів він сам в своїх виборчих округах — Вижниці і Путилові. Діяло ся це ще в листопаді першого року війни, недовго до другого наїзду Москалів на Чернівці. Даремно виписали були московські можновладці велику нагороду на цю розумну голову. Вони хотіли пімстити ся на нім і за то, що він завжди в палаті послів вказував на грізну небезпеку з боку відвічного ворога і на кертичну роботу московських наймитів. На жаль, сказані були ці перестороги лиш на вітер. А як війна в Східній Галичині і на Буковині грозила страшним нещастєм, то і тогда не вдало ся росийським комендантам і посіпакам здушити ті між народом глибоко вкорінені династичні почуваня, що їх викохали провідники народу, хоч добрі сусіди противне торочать.

І вже здобули українські полки, Січові Стрільці, а не послідною чергою Гуцули, велику похвалу у найвисших достойників нашої монархи!.

Лицарські подвиги наших Гуцулів, їх самопосвята і стрілецька спритність виповнять не одну сторінку в історії славних діл народів Австрії. Щоби пізнати близше ту страшну, небувалу боротьбу в Карпатах, треба уявити собі ті кріваві і завзяті бої о т. зв. Татарський просмик, і то в снігом покритих яругах і на високих верхах, що лежать по боках гірських доріг, котрі провадять з Галичини на Угорщину, дальше треба зобразити собі, як то суворий, невідкличний приказ жене все наново росийські війська полуднево-західними горами Буковини, щоби продерти ся до Семигороду. Годі забути і на завзяті приступи на Кирлибабу, відки ворожі недобитки ледви спасли ся. Так то великанська боротьба в Карпатах то закипить, то стихає на час, поки знов не ожила коло Дуклі і не закінчила ся славними майськими днями перемогою нашої збруї.

Не прибільшаючи, можна сказати, що цеі спасаючої боротьби в Карпатах не було би ніколи, як би Москалям удало ся було продерти ся через буковинську-семигородську границю. Що прийшло ся випити гіркую не нам, а Москалям і що на кровію политих убочах Кирлибаби кинено першу грудку на гріб всеросийському мареву про росийську Византію, то завдячуємо се у великій мірі твердій волі полковника Фішера і — не в посліді — вірним Гуцулам. Ці патріотичні діла уможливили всі пізнійші успіхи на правім крилі нашого східного фронту, якими справедливо пишаєть ся барон Пфланцер-Балтин. На жаль, годі тут описувати докладно ті цікаві дрібні бої. Але все ж таки подам дещо з поводу наших жвавих і лицарських верховинців.

Світ ледви чи коли бачив такого безсовістного ошуканства, яким то Москаль хотів єднати наш люд у Галичині і на Буковині. Як той Юда, наставляв він уста до поцілунку, а до грудий острий ніж прикладав. Так то наближався Москаль до "малоросійського брата", т. зн. до Русина, до мужика. По селах і передмістях донедавна ще були наліплені відозви, де зазивало ся населенє, щоби не підпомагали пустої річи, то зн. боротьбу з царським військом, щоби видавали "кукурудзянників" (австрийських ополченців), де лишень з'являть ся, а жандарів щоби убивали. Зато оповіщали їм визволеня від ярма австрийських властий, дідичів і жидів і обіцювали землю.

Перед очима населеня пішов — щоб показати, що вони дотримають слова, — не оден двір з димом, а богаті запаси збіжа забирали по части салдати, по части давали мужикам. Біда тому, хто спротивив би ся їм і не приймив нещасного дарунку. Нагайка, кольба і куля спам'ятали би його, що то за злочин не приймати царського дарунку. Біда тому мужикови, що не хотів зрадити місце побуту і силу австрийського війська!

Скажена була лють Москалів, як мусіли втікати. Тоді поводили ся вони як розбишаки, дико та немилосердно. Найгірше натерпіли ся Гуцули, той народ, що не вміє кривити душею. Вони отверто стали на ворога-наїздника. Гуцул и-добровольці відразу опинили ся поза правом, яке належить ся звичайному війську, і в найліпшім випадку чекало їх розстріленє, як попали ся у руки Москалів.

Доля бельгійських добровольців, котрих так жалують Англійці, Французи і Непримітні, заввдлива в порівнаню до мук, що їх зносив український мужик, а головно Гуцул. Урядово встановлених випадків, де Гуцул відмагав ся приймати крадене добро, зрадити місце постою нашого війська або показати дорогу, — без ліку. Кріваві жертви, а жадна пісня не розказує про лицарську відвагу Гуцула, що відмагав ся винести з хати образ Цісаря та що лиш плечима здвигає, як йому приказують назвати перебраних жовнірів.

Австрийські жандарі могли цілком спокійно звірити ся Гуцулові, а ніхто не достеріг би так мудро мостів та доріг, як Гуцул. Без успіху оставали ся заходи Москалів присилувати священника до того, щоби він у церкві сповіщав, що край лишить ся вже в іх руках і щоби цареви присягали. Також не удавало ся їм порізнити священика з громадою. Шукають навіть між сільською інтелігенцією "доочних" свідків, що Цісар Франц Йосиф подякував, міркуючи, що тим приваблять людий до себе. Даремно!

Москалі вже в сусіднім селі, а двірник на власну відповідь збирає здатних до войська мужчин і передає іх проводови учителя, котрий ще в послідній хвилі промовляє до народу щиро патріотичними словами. І вже по перших боях в горах знають Москалі, що своі страти мають здебільшого завдячувати чуйности і орлиному зорови Гуцула-добровольця. Жінки і старики мусять то відпокутувати, і не одна бідна хатина стає ся позорищем московської національної безсоромности!

Пізнійше убрали Гуцулів по-вояцки, і так вони спасли ся від гіркої доли, неминучої смерти. Але найкрасші з них заплатили вже свою любов до рідного краю кровію своєю.

Сегодня належать Гуцули до ландштурми або до Українських Січових Стрільців та лишень пів батальона стоїть у поли, як "Гуцулські Стрільці" під командою австрийського офіцира. Передше мав над ними провід надпоручник в резерві секцийний радник Стефан барон Василько, поки тяжко його не ранили під час завзятого приступу. Як сам казав, він з великим жалем розпращав ся з своїми земляками, Гуцулами, котрі і з свого боку дуже любили сего потомка в краю так шанованого шляхотского роду. Український верховинець щирий, звичайний тепер, як і в стародавнему світі. Представник тубольної шляхти, що на її предківських добрах ніколи не робили їх батьки панщини, з'явив ся їм як доочний свідок і вістовик цісарської волі. Бути під його проводом — то для них найбільше щастє. Зараз оживає в них згадка про італійський похід, про котрий знають вони з оповідань батьків і дідів, а перш усього з чудових жовнярських пісень іх великого земляка Осипа Юрія Федьковича, що був як офіцир свідком тих боїв. Се було там, коло Ст. Лучії, де молоденький архикнязь Франц Йосиф стояв перед очима своїх народів, між ними і Гуцулів, в першім вогни. І ось Світова війна — для українського народу головно боротьба з Москалем — завела його відмолоднілу подобу в особі наслідника престолу в країну Гуцула.

Шкода, що війна скосила найкрасший цвіт цего народу! Вони могли б тепер над Ізонцом до давної нової слави добувати, бо получ німецького Альпейця воювати гідні вони — ті "Тирольці Сходу"…

З "Ukrainishe Rundshau"

Невідома війна. Перша світова війна на сторінках Православного буковинського календаря. 1914–1918. — Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 127–129.

В. Левицький-Софронів. Два фрагменти

Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України. Усі стрільці разом і кожний зокрема почули, що на них спочиває історична місія духово зблизити дві давно роз'єднані, майже незнані собі частини українського народу. В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість.

Не по нутру було б австрійській команді, якби побачила дивні щоденні вправи стрілецьких сотень. Замісць товкти цілими годинами впоряд та по-? леві вправи, ціла сотня по коротких вільноручних вправах збиралася довкола свого команданта чи старшини і слухала викладів, переважно з історії України. А далі — освідомлюючі розмови і співи. Вечорами ті самі розмови велися між стрільцями і селянами.