Розділ «Додатки»

Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею — чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.

Ой на горі на Маківці

Там ся били січовії стрільці…

Б'ються, б'ються, не здаються,

Йдуть до бою ще й сміються!

Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П'явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, міг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці…

Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж… Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки Росії, бажав їм звитяг. І все ж чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.

За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. "У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, — думав я. — Невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу…"

1995 року у львівському журналі "Дзвін" до століття із дня народження поета, доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю "Вчений — співець січового стрілецтва". За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западнюк, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні "То не грім загримів", присвяченої "славній Галицькій армії". Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш "До брата-галичанина на позиції".

Відбувається страшенна війна —

Скрізь смерть, могили і хрести.

І в двох ворожих станах

Стоїм ми — я і ти.

Лиш заревуть гармати —

Те ревіння страшне! —

Як свистом куль австрійських

Вітаєш ти мене.

На російські окопи

Шрапнельний сиплеш град

Й себе ти окликаєш: