Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

Згодом удалося мені дістати пару книжок і час до часу діставати часописи. Виходив тоді "Вперед" і "Громадський Вісник" чи "Український Вісник". З цим почалася ріжноманітна праця, бо вже читалося і над тим дискутувалося. Коли ж у часописах стали появлятися комунікати з польсько-больше-вицької війни, тоді всі "політики" втратили о 50 % авторитету, а верх узяли "стратегіки".

Декотрі з нас були учасниками Визвольної війни, бували на Великій Україні, і то в тих околицях, де тепер велася війна. Тож, де лише був на подвір'ї чи по печах який вуглик, все повизбирувалося і пішло "стратеґікам" на жир… Бо цими вугликами рисувалося "боєві фронти" по стінах. А що фронт змінявся щодня, а ми майже вже щодня діставали часопис, тож і щодня була свіжа робота. З часопису вичитувалося місцевости, через котрі переходила боєва лінія, бувальці подавали їхні розположення, а рисівники розводили все по стінах. Але не раз, як підійде ключнику капцях, задзвонить ключами, то рисівник добре впріває, заки знищить фронт на стіні… Бо як захопить, то дістане не оден кулак. Але, мимо того, рисувалося дальше, і вкоротці стіни були такі порисовані свіжими і нестертими добре чертками, що в них лише наші "стратеґіки" могли розбиратися.

Пригадую оден цікавий факт. Недовго перед большевицьким протинаступом, як у нас на стіні вийшов після комунікатів загостро вигнутий фронт, котрийсь із нас зробив увагу:

— Щось недобре це Поляки провадять. Де ж так висуватися наперед? Та ж большевики хіба сліпі були би, якби не помітили тут корисного для себе положення і не перервали в оцих місцях (тут назвав і показав місцевости) фронту. А тоді не лише фронт знесений, але й все попадає в полон…

І яке ж дивне вражіння було, наколи за кілька днів вичитали ми, що саме в тих місцях большевики перервали фронт і Буденний залетів на зади… Це мало і для нас певний вплив і рішило нашу судьбу. Але не забігаймо наперед батька в пекло.

Слідство наше тяглося. Час до часу стягали все нових арештованих із гір до тюрми. Аз нас декотрі були і по кільканайцять разів на тих "переслухайнях". А цікаві були оці "переслухання". Так що ж! Годі писати, бо цензура не пустить. Все ж треба ствердити, що ініціятива перейшла в наші руки.

Ще кілька разів ходили ми "купатися", як перед тим. З часом ключник Шкрибайло трохи "злагіднів", якщо це в нього було можливе, дозволяв на маленьку розмову з домашніми, як відвідували, тощо. Але за це все платилося — і грішми, і набілом… Не оден Гуцул позбувався цілої "тертіли", щоб лише в кількох словах довідатися, як і що там удома. А позбувався як не добровільно, то примусово…

Шкрибайло знав, чого сподіватися від Гуцулів. Бо як не раз який Гуцул просить: "Ей, пане вахмішу, екби ви війшли до нас, у гори, то бисмо налюбовалиси, нажилиси". А він на усе те: "Ая, хиба бив узєв з собов мішок на кости і бербеничку на кров. Знаю я вас, Гуцули, знаю".

З Українським горожанським комітетом теж наладналися кращі відносини, правильніше доходив харч, ми вибороли собі право давати свого представника до відбору і розділу харчу тощо. Але і мимо цього, заки жовніри донесуть від фіртки на коридор, то чимало бракує з казанів. Та най там!

Десь колись удавалося заговорити з котроюсь із пань комітетових. Це було великою полекшою для в'язня.

Однак, помимо всяких понижень, фізичних та моральних страждань, всі стали таки більш бадьорими. До цього в найбільшій мірі причинилася ота наша "праця", чи як її назвати, по келіях. Читанням, зборами, дискусіями і т. п. відривалося нещасливців від сумної дійсности, переносилося їх думки до зовнішнього світу, далося якусь ціль і держалося духовий зв'язок зі світом… Оце був той бальзам, який вилічував зболілу душу свободолюбного Гуцула, не давав йому попадати в розпуку і тратити віру у крашу долю. Ось так минали дні за днями.

Аж одного дня кажуть усім виходити рівночасно на подвір'я. Це здивувало нас, бо досі виходила кожда келія окремо, щоби в'язні не порозумівалися. Стали шибати по голові всякі думки-здогади. Одні віщують чарівне слово: "Воля!" Інші якраз навпаки — висилку в тяжчу тюрму. Ще інші догадуються, чи не схотять узяти до війська, бо є чутка, що на фронті дуже погано… Та ці міркування перебиває прихід суддів-старшин із військового суду (зразу всі політичні в'язні були в доразовому суді, опісля його замінено на звичайний військовий). Між цими суддями видно якусь гарячковість, нерішучість, з чого можна було вносити, що заняті є більше іншими справами, чим цими судовими.

Вкінці принесли купу актів і стали декотрих із нас вичитувати і ставити: одних по лівій, других по правій руці. Як на страшному суді… Так поділено нас наполовину. І тим, справа, зараз-таки проголошено звільнення з тюрми, а нам, зліва, сказано ще ждати якийсь час. Звільнені стали збиратися, пращатися з остаючими товаришами недолі, одні другим передавали вістки до дому, а зараз-таки в полуднє відійшли домів. Остало нас всього 65 (осіб).

У властей бачилося нерішучість. Малося вражіння, що не знають, чи всіх нас пускати домів, чи що з нами робити. Ходили навіть чутки, що за пару днів звільнять і решту. Згідно з цим і догляд у тюрмі став слабший, було більше свободи. Лиш дивись, як двері відчиняться і скажуть іти домів. І справді, за кілька днів двері відчинилися і сказано пакуватися. Серце забилося, однак не свобідно, радісно, але затривожено…

На подвір'ї ждала військова асиста, яка окружила всіх нас і повела на двірець та забила в товарові вози. Тут прийшли деякі слідчі судді, а між ними суддя Глявати, який під час слідства з в'язнями найбільш людяно поводився. Нам сказано, що скоро вернемо домів, лише львівський суд розгляне справу, бо цей не має вже часу. Мусить утікати перед большевиками.

Була це вже друга половина липня 1920 року. Вечером ми від'їхали. Комендант сторожі, якийсь "сержант" (казали, що ще з австрійської армії), поводився з нами незгірше. Зате жовніри з Мазурів-колоністів сикували нас та докучали зразу.

Одного разу вже була думка між нами розоружити цілу сторожу, залишити зв'язаних у возах, най собі везуть до Львова, а самим уоружитися і передертися домів. Але розважніші відмовилися від цього, мовляв, нащо нам скитатися по лісах роками, як дикі звіри. Най уже відбудеться суд, щоби ми могли на ньому висказати всю свою правду (а в той час всі вірили судові без застережень). І ми поїхали дальше.

Сторожа, як навмисне, не сторожила, начеб провокувала до втечі. Бувало, що вночі хоче котрийсь із нас вийти з воза надвір, то будить сплячого жовніра, щоб той ішов повартувати….

У Ходорові, на двірці, знайшлися якісь "патріотичні" залізничники (як ми згодом довідатися, це були члени "PPS"), які стали нас називати послідніми словами, лаяти і мало що не кинулися нас бити. Аж інші якісь вступилися за нами, а тим часом потяг від'їхав дальше.

На другий день біля полудня привезли нас до Львова і висадили на Підзамчу. Опісля повели вулицями до Гарнізонової тюрми на Замарстинові.