Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

— А диви, мой, яка краса надворі! А ти оден із другим тут дармуєш. Там зараз кішня приходить, треба дещо підготовити, а ти тут. А й у полонинку до маржинки здалося би подивитись.

Або здибає нас під час проходу надворі який писарчук судовий та й кине від себе:

— Вам тут добре поводиться, коли не йдете додому…

А другий не раз ще дужче впече:

— Хто знає, чи такий Гуцул мав удома ці вигоди, це добро, що тут має? Якби мав, то зараз бі підписав просьбу і тікав ід хаті…

Я бачив, що такі балачки сильно мучили Гуцулів. Це була страшна душевна мука. І так досить терпіли самі, а тут ще починають нагадувати дім, рідню, малювати на рожево умови домашні тощо.

А суд вічно обіцяв покінчити справу, і нічого нема з того.

Дня 1 липня пішли наші делегати до прокуратора питати, що буде з розправою і чи довго нам ще сидіти. Він відповів, що те, що досі сидимо, то ми самі винні. Треба було робити прохання о помилування, то були би ми всі вже вдома.

Від цих слів знова загомоніло на ч. 25. Знова Олійник підніс голову і став намовляти до просьби. Хвилево до нього прилучилися Слижук, Зюб'юк, Зеленчук і Янушевський. А ключники ще й захвалюють їхню думку…

Якось вдалося мені порозумітися з усіма на ч. 25 і по деяких стараннях і виясненнях та гострій суперечці з Олійником удалося мені вспокоїти всіх. Запанувала знова єдність і спільність думок.

Дня 5 липня закликано нас на коридор, де суддя Б. сказав, що він присланий прокуратором, щоби пояснити нам, як робити "просьбу". Зі собою приніс купу паперів, написані готові прохання і пр.

Ми відповіли, що, коли ми не винні, най випускають і так, а коли винуваті, най судять. Але прохань не робимо жадних!

Судця пішов. За хвилю вернув знова ще з кількома судовиками і сказав, що хоче добре нам пояснити про ту "просьбу", бо, може, не всі зрозуміли. Коли пояснив, став поодиноко вичитувати і питати, чи робить прохання, чи ні.

Я зразу трошки занепокоївся, бо думав, що коли покличе перших, тих "м'якших", збаламучених Олійником, то все пропало. Але після першого я вже не мав страху. На перший раз покликав Івана Дронєка з Голов і запитав, чи робить прохання о помилування.

Але Дронєк, дарма що вічно журився, аж почорнів, що покинув молоденьку жіночку Настуню вдома і господарство, твердо відповів:

— Та аби я просьбу робив? За це, що мене так катували, що я свою кров пив, що мене спалили, знищили, здоровля взяли, то ще просити ласки! Я домогаюсь розправи, абим мав де виповісти свої кривди і те, що з нами виробляли!

Після цього все пішло гладко. Кождий вичитаний відповідав коротко і рішучо на питання, чи вносить прохання о ласку:

— Ні!

На це відповів суддя:

— Як так, то щобисьте не нарікали, як ще довго посидите.