Розділ «17. Розвиток України у період між Першою та Другою світовими війнами»

Хоча у такий спосіб талант багатьох літераторів було деформовано, література мала вагомі творчі здобутки. У 20-ті роки завдяки процесові українізації бурхливо розвивалися різні види мистецтва. Виникали самодіяльні та професійні музичні колективи: капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, очолений В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а згодом - Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-ті роки було відкрито Київську, Харківську та Одеську консерваторії. Проте і музичні діячі зазнали репресій. Безпідставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

Становлення українського театру пов'язано з іменами Леся Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналася молодь: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Саксаганського, М. Садовського гідно представляли українське театральне мистецтво. Жертвами сталінщини стали Лесь Курбас - автор і керівник театрального колективу "Березіль", Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін. Але репресії не зупинили розвитку театрального мистецтва. Наприкінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'явилися національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

Образотворче мистецтво представляли М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та інші, які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем, О, Шовкуненком, К. Трохименком поповнили українську культуру оригінальними творами.

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Уже в 1928 р. з'явився перший фільм молодого О. Довженка "Звенигора", а невдовзі - картини нової генерації "Арсенал" і "Земля". Першими звуковими фільмами в республіці були "Симфонія Донбасу" Д. Вертова і "Фронт" В. Соловйова. Тоді ж О. Довженко зняв фільм "Щорс". Усього протягом 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалися пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народного мистецтва (1936), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

Очевидно, що набутки української культури були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію та пов'язані з нею історичні пам'ятки. Така політика здійснювалася на землях, історія яких сягає часів Київської Русі. Продуманим був і збіг в Україні голодомору 1932-1933 рр. з тотальним наступом на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його культурних пам'яток, насамперед церков, було випробуваним засобом позбавлення народу духовної пам'яті, перетворення людей на "гвинтики" сталінської тоталітарної системи. По-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор (XI-XII ст.), Військово-Микільський собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого діяла Києво-Могилянська академія, церкву Богородиці Пирогощої (XII ст.), згадувану у "Слові про Ігорів похід", та інші церкви Києва. На Замковій горі, на кладовищі Флорівського жіночого монастиря 1929 р. вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік якої було поховано юнаків, що загинули під Кругами в 1918 р. При цьому була зруйнована й кам'яна дзвіниця з шістьма дзвонами, чотири з них були відлиті у 1856 р. (найбільший важив 49 пудів і 16 фунтів), Постраждав не тільки Київ, а й Київщина, особливо її південь. За даними дослідника Білоцерківщини Є. Чернецького, вже у 20-ті роки починається брутальний наступ на місцеве священство. Білоцерківська газета друкує рішення сходів про "вигнання попів з Заріччя". До 1930р. були закриті всі міські церкви, а їх будівлі передані для господарчого використання. Держава перетворила Білу Церкву та її околиці на місце адміністративної висилки священиків з інших районів України. Працювали вони на найбрудніших роботах, бо на інші їх не брали. У 1938 р. групу священиків, які мешкали в Білій Церкві, розстріляли. (Тільки за німецької окупації по всій Україні було відновлено православні парафії, зокрема Преображення Господнього та св. Марії Магдалини у Білій Церкві). У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву (ХУП ст.), в Охтирці - Юріївську церкву ХШ ст., унікальну церкву XIX ст. ім. Андрія Первозваного в с. Мостищі під Києвом, на Північному Лівобережжі ліквідували 9 із 10 монастирів, шість церков ХУП ст., шістнадцять - XVIII ст. і чотирнадцять - XIX ст., а Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.) перетворили на м'ясопереробний цех. Тільки до жовтня 1930 р. в Україні було закрито 533 церкви. Майже 70 % церков, які діяли до 1939 р., взагалі зникли. У 1917 р. в Україні було 1710 діючих церков, а в 1940 р. - лише 2, відповідно, монастирів було 23, а не залишилося жодного. А з 1435 священиків у 1940 р. залишилося лише 3. Ініціаторами гонінь були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, В. Чубар, Г, Петровський, Й. Якір та ін.

Величезних утрат зазнала українська та світова культури внаслідок вилучення історичних цінностей із православних церков. Цей процес тривав десятиліття. Лише протягом 1918-1923 рр. було вилучено понад 10 млн пам'яток історії та культури, предметів побуту на суму 10 млрд руб. у царських грошах.

У 1928 р. в Берліні та Відні було організовано перші аукціони - "Лецкегаус" та "Доротеум" - з продажу церковних та інших цінностей, які мали унікальне світове значення. А всього у період з 1922 по 1940 рік відбулося 80 таких аукціонів. Тільки в 1929 р. СРСР продав на них 1192 тонни культурних цінностей, у 1931 р. - 1681 тонну. За 6 років (1928-1933) було продано понад 6 тис. тонн історичних і культурних цінностей. У ті часи було знищено до 30 млн ікон, стільки ж потрапило за кордон.

Такою страшною була політика винищення духовності українського народу з метою утвердження тоталітарного режиму. Наслідки цього українське суспільство відчуває і досі.

17.5. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні

До середини 30-х років було досягнуто деяких позитивних зрушень у народному господарстві. Водночас в суспільних відносинах спостерігався дедалі більший відхід від принципів демократії, прав і свобод, лицемірно проголошених у 1917 р. Відмова від непу і перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х - на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу. Інтенсивніший виток репресій розпочався у 1933 р. Пошуки міфічних "ворогів народу" були намаганням перекласти вину за геноцид проти українського народу на так званих шкідників, насамперед фахівців сільського господарства. У1933 р. Сталін звинуватив учених-аграрників у тому, що вони спеціально "прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.". У березні 1933 року колегія ОДПУ СРСР ("за списком") розглянула справу 75 співробітників наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу (за одну добу). 35 осіб було засуджено до розстрілу.

Особливо від репресій постраждали харківські сільськогосподарський та зоотехнічний інститути. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Після невдалої спроби кадрових працівників партії змістити Сталіна з посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) на XVII з'їзді в 1934 р. і вбивства за таємною сталінською вказівкою С. Кірова 1 грудня того ж року репресії набули нечуваного розмаху. 1 грудня 1934 року було прийнято постанову ВЦВК про внесення в чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік суттєвих змін, які передбачали розгляд справ про "терористичні акти" проти діячів партії та держави, представників радянської влади у десятиденний строк, слухання цих справ без участі сторін, без подачі клопотань про помилування та без касаційного розгляду. Вирок виносився один - розстріл, який тоді був загальноприйнятою мірою покарання.

9 грудня 1934 року Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР", яка давала підстави владі продовжувати репресії. Одразу каральними органами було "викрито" велику кількість "терористів". У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 року) над учасниками Об'єднання українських націоналістів - організації, яка нібито ставила за мету повалення радянської влади шляхом організації терористичних актів, диверсій та шкідництва. 28 із 37 осуджених осіб було покарано розстрілом. Серед них: громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К. Буревій, Г. Косинка та ін.

У березні 1935 року відбувся процес у справі "боротьбистів", за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбисти) були звинувачені у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту проти Сталіна та його найближчих соратників. Усіх 17 осіб, які проходили за цим процесом, у тому числі й М. Куліша, який ніколи не належав до партії боротьбистів, було засуджено до 7-10 років позбавлення волі, а у 1937 р. більшість із них після нового процесу (процес "боротьбистів-2") було засуджено до розстрілу. Усього за 1936 р. в Україні сталінськими каральними органами було "викрито" до 10 "троцькістських організацій". У1936 р. "за участь у контрреволюційній троцькістській організації" було заарештовано Ю. Коцюбинського, а у 1937 р. страчено. Така ж доля спіткала Е. Квірінга - одного з організаторів Компартії України, X. Раковського, який із січня 1919 року до липня 1923 року очолював Раднарком України, В. Затонського. Загалом із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних XIII з'їздом партії у червні 1937 року, у "ворожій діяльності" було звинувачено 55. Із 11 членів політбюро, обраних на пленумі ЦК після з'їзду, загинуло 10, із 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Репресували всіх 9 членів оргбюро, серед них С. Косіора, М. Попова, К. Сухомлина та ін. Було засуджено й сотні комсомольських працівників України, а сам ЦК ЛКСМУ розпустили.

31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268 950 осіб, 75 950 з яких підлягали розстрілу. Керівник НКВС України І. Леплевський чотири рази прохав М. Єжова і Й. Сталіна збільшити заплановану кількість заарештованих, бо йому здавалося, що ліміт 28 800 осіб, з яких 8 тис. треба розстріляти, занадто низький. Дозвіл на це було отримано, бо якщо за першу половину 1937 р. в Україні було розстріляно 246 громадян, то за другу - аж 120 тис Рішення про страту приймали позаконституційні "трійки" у складі першого секретаря обкому ВКП(б), начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Так, майбутній відомий партизан в роки німецько-радянської війни О. Федоров, будучи виконуючим обов'язки першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У тільки на 23 засіданнях упродовж трьох днів у складі "трійки", до якої входили облпрокурор Савранський та начальник УНКВС Єгоров, засудив на смерть 297 осіб, у табори - 147, на заслання у Казахстан - одного. Серед тих, кого "викрив" Федоров, були перші секретарі Конотопського і Прилуцького райкомів партії А. Остроушко і О. Авдієнко, директор заводу "Жовтневий молот" І. Череватенко, завідувачі відділів обкому О. Євдокимов, Г. Потапов та ін.

Заохочувалися доноси. Так, у доносі комкора І. Апанасенка від 19 серпня 1936 року на командарма першого рангу І. Уборевича (розстріляного в червні 1937 року) говорилося: "Не верит в конницу и нашего коня...". Про масштаби репресій свідчить те, що 1937 р. на Поділлі, наприклад, кількість жителів, репресованих за "троцькістську" діяльність, збільшилась порівняно з 1934 р. у 60 разів, за "український буржуазний націоналізм" - у 500 разів, за "шпигунство" - в 60 разів. До 1 липня 1938 року за Дніпропетровським управлінням НКВС значилося 1145 "німецьких шпигунів", 586 "болгарських", 62 "румунських", по 58 "грецьких", "іранських", 52 "латиських", 32 "японських", 31 "китайських", 15 "естонських" і 9 "фінських", загалом - 2084 "шпигуни" десяти країн світу.

Жахливих утрат зазнали військові кадри. Були розстріляні М. Тухачевський, І. Уборевич, командувачі Київського і Харківського військових округів Й. Якір і І. Дубовий. Начальник політуправління Червоної Армії Ян Гамарник, аби уникнути катувань, перед неминучим арештом застрелився сам.

Тухачевський Михайло Миколайович (1893-1937) - радянський воєначальник, маршал Радянського Союзу. В роки громадянської війни командував арміями в Поволжі, на Півдні, Уралі, в Сибіру; військами Кавказького фронту і Західного фронту у радянсько-польській війні. У 1921 р. брав участь у придушенні Кронштадтського повстання матросів. Командував військами, що придушили повстання селян в Тамбовській і Воронезькій губерніях. У 1936 р. - перший заступник наркома оборони СРСР. У 1937 р. командував військами Приволзького військового округу. Визначний воєнний теоретик, наукові розробки якого мали вагомий вплив на розвиток військової науки і практики. Розстріляний на основі сфальсифікованих спецслужбами Німеччини та СРСР звинувачень.

Якір Йона Еммануїлович (1896-1937) - військовий діяч. Член РСДРП(б) з квітня 1917 року. У1918-1920 рр. брав участь у встановленні радянської влади в Україні, обіймаючи низку керівних посад в Червоній Армії. Протягом 1921-1923 рр. - командувач Київського військового округу. З листопада 1925 по травень 1935 року - командувач військ Українського, а з травня 1935 по травень 1937 року - Київського військових округів. Командарм 1-го рангу. Автор кількох важливих праць з питань воєнної теорії. Розстріляний в 1937 р.